Розділ 7

Покидала кабінет пані Весерс зі змішаними почуттями. Ми знайомі вже кілька років, і всі ці роки вона уникала розмов про її минуле. Я гадала, спогади про нього завдають їй болю, й очевидно не помилилася. Однак чому вона наважилася розповісти про все саме сьогодні? Це останні події справили на неї таке дивне враження чи щось іще, чого я поки не розумію?

Швидко минувши заполонений уже новими запаморочливими запахами коридор, виринула в залу таверни й опинилася позаду зайнятого розливом елю Тобіаса. У приміщенні тепер знаходилося трохи більше народу, ніж пів години тому: з’явилося двоє немолодих чоловіків, які зайняли місця біля шинквасу й зустріли мене байдужливими поглядами; а також три молоді дівиці за найближчим столиком ліворуч. Останні змовницьки про щось перемовлялися, стріляючи грайливими поглядами в бік охочого до такої уваги корчмаря.

Я про себе всміхнулась, а тоді з лунким звуком поставила поруч із хлопцем пустий кухоль.

— Дякую, Тобіасе, було смачно!

— О, пані Клоренс, ви закінчили швидше, ніж я очікував. Знайшли те, що шукали?

Я стенула плечима.

— Не впевнена, але згодом дізнаюся, — поволі обійшла шинквас, узявши курс на вихід. — Була рада тебе бачити!

— Ви вже йдете? Може, залишитеся на обід? У нас новий кухар, до речі, пан Ольсан, оленину готує так, що з власними пальцями проковтнете.

— Мені мої пальці ще знадобляться, — пирхнула насмішкувато, а за мить зосередилася на інших словах Тобіаса: — Стривай, а чому кухаря змінили? Де дівся Ланс? Тільки не розбивай мені серце й не кажи, що він звільнився.

Легка веселість сповзла з обличчя Тобіаса, очей торкнувся смуток.

— Ланс… зник, — промовив відьмак за мить. — Майже два місяці його ніхто не бачив, і офіційний розшук не дав результатів. Ланса оголосили безвісти зниклим, але ви самі розумієте, що найімовірніше…

Тобіас затнувся і не став закінчувати останню фразу. Але він мав рацію: я розуміла, що, швидше за все, маг мертвий. Обдаровані здебільшого саме тому і зникають: їх викрадають, вбивають, а тіл позбуваються так, що жодних слідів не залишається. Кому як не колишнім інквізиторам знати всі тонкощі маскування й зачистки місця злочину. В одну мить людина існує — пише унікальну історію власного життя, повного мрій, надій і планів, — а іншої миті щезає, мовби ніколи й не існувала. Магічні істоти, як камінчики на камінчастому березі озера смерті: вікують із безнадійним усвідомленням того, що рано чи пізно потраплять до рук інквізитора й опиняться на глибині тієї безпросвітної безодні, з якою все життя межують. Не хочеться уявляти навіть приблизну кількість цих незавершених історій, поглинутих почуттям приреченості та зрештою втоплених у небутті. Певна, ця цифра будь-кого ввела б у стан жаху. І Лансове життя, ймовірно, вже стало однією з її незлічених одиниць, як би сумно мені не було це визнавати.

— Щойно в мене з’явиться трохи вільного часу, я перегляну деталі Лансової справи. Нічого не обіцяю, але спробую з’ясувати, що сталося насправді.

Кутики вуст Тобіаса несміливо здійнялись у легкій, втім журливій усмішці. Я згадала, як напружено він перепитував, чи, бува, не ще одна втрата Обдарованого привела мене до стін “Блукача”, і подумала, що хлопчина, мабуть, боявся почути від мене погані новини про свого друга.

— Дякую вам! — проказав він тихо.

— Нічого не обіцяю, — нагадала йому, а в самої серце жалібно стислося.

— Я розумію, але все одно дякую. До зустрічі, пані Клоренс!

— Бувай, Тобіасе, — я махнула на прощання рукою й поквапилася до виходу.

— Заходьте до нас на вечерю цієї суботи, — прилетіло мені в спину привітне.

***
Вулиця зустріла мене грубим поривом осіннього вітру, що здійняв у повітря цілі стовпи задушливого пилу. Зіщулившись, поквапилась у сторону головної магістралі, позаяк там зазвичай набагато легше піймати вільний екіпаж.

Візники не люблять вузьких вулиць, як та, на якій розташована таверна пані Весерс, тому рідко на них забрідають без зайвої потреби. А таких шляхів тут переважна більшість. Вони тонкими звивистими венами облягають увесь Альбракам, хаотично сплутуючись між собою. І тільки головна магістраль широкою прямою розтинає весь район і тягнеться крізь Центресаль аж до Кальсена — південного портового району Валборна.

Через десять хвилин швидкої ходьби криві лінії щільно примкнених один до одного дво- і триповерхових будиночків по обидва боки від мене різко обірвалися. Попереду простяглася широка вулиця, вимощена новою сірою бруківкою та увінчана високими металевими стовпами, на яких висіли масивні незапалені лампи, призначені для освітлення території у вечірній і нічний час. Від одного такого стовпа до іншого, розмежовуючи пішу та проїжджу частини дороги, тягнулися пофарбовані в чорний важкі товсті ланцюги. Екіпажі один за одним проїжджали повз непримітний з’їзд у вузьку вуличку, якою рухалась я, і лише один кінь, запряжений у старенький пустий віз, на чолі якого засідав незнайомий мені стариган, повернув у цей бік.

Я ненадовго спинилась, припавши спиною до брудної, місцями обваленої стіни одного з будинків. Віз проїхав усього за кілька сантиметрів від мене — настільки тісним виявився провулок. Обтріпавши зад своєї спідниці, виринула на головну дорогу й поквапилася піймати вільний екіпаж. Перші два проїхали повз, третій спинився.