Розділ 6

— Напиши своє прохання на папері та спали його, — Клавдія почала диктувати інструкцію до ритуалу, а сама тим часом відсунула нижню шухляду свого стола й дістала звідти письмове приладдя. — Опісля додай попіл до суміші олії шавлії та розтертого в ній сушеного листя полину. Тоді скропи все краплею своєї крові й нанеси трохи суміші собі на повіки. Запали затемна — темінь є обов’язковою умовою ритуалу — тринадцять лавандових свічок і розташуй їх рівним колом, усередині якого намалюй трикветр. Сама стань у його центрі й пошепки промов закляття, яке я тобі дам, — пані Весерс чітким каліграфічним почерком вивела на шматку паперу довгий напис і простягнула записку мені. — Якщо за мить свічки погаснуть, отже, твоє запрошення відхилено.

— А якщо ні? — запитала, опустивши погляд на закляття.

«Із ночі й небуття зійди у світ життя, візьми мене за якір», — прочитала я напис, зроблений, одначе, мовою вейрітас.

Нею говорили перші відьми тисячі років тому. Зараз вона існує лише в межах наших заклять і ритуалів, але не на розмовному рівні, тому й називають її ще часто мертвою.

— Вона зазвичай відповідає одразу: або приходить, або ні, — стенула плечима відьма, а тоді зняла свої окуляри й залишила їх на поверхні стола, втомлено потерши перенісся.

— Це закляття схоже на закляття евокації. Я точно прикличу відьму, а не якогось демона? — промовила радше жартома, ніж серйозно.

Однак Клавдія відреагувала напрочуд різко.

— Звідки тобі знати, як звучать слова виклику демонів? — нахмурила світлі тонкі брови, а тоді звелася на ноги й суворо пригрозила вказівним пальцем, увінчаним масивним нефритовим перснем: — Не грайся з нечистими, дитинко, і за жодних обставин ні про що не домовляйся з ними. Демони — лихі й підступні. Вони вправні спокусники, а їх угоди згубні. Навіть не думай про подібні дурниці, якщо не хочеш втратити контроль над своїм життям і зганьбити відьомську кров, що тече твоїми венами.

Я кивнула, легко втримавши на обличчі маску невимушеності. А як інакше, коли всі дурниці вже скоєно? От тільки я про жодну з них не шкодую, бо натомість отримала те, про що просила.

— Гаразд-гаразд, не треба так нервувати, — спробувала заспокоїти жінку, а тоді бовкнула непевне виправдання: — Хто ж винен, що закляття евокації мають таку популярність серед людей? Знали б ви, скільки справ, пов’язаних із ними, мені довелося розслідувати в останні роки! Смертні та й не тільки вони часто бавляться з викликом демонів, інколи навіть не підозрюючи, що це не просто жарти. От тому й маю такий небажаний досвід.

У моїх словах була частка правди, бо розслідувати подібні випадки мені таки доводилося. От тільки робила я це здебільшого не через особливості й вимоги посади в Департаменті, а з волі Люцифера та Баеля. Адже саме завдяки моєму договору з дияволом і виникла потреба долучитися до режимно-секретного відділу. Моя посада тут — не більше, ніж вигідне прикриття, яке, втім, дещо ускладнює мені життя додатковими обов’язками. Тож справи, пов’язані з викликом демонів, для мене радше пріоритет, ніж неприємна регулярна випадковість. Але Клавдії знати це не потрібно. Нехай краще думає, що я вимушено зіштовхуюся з випадками проведення евокації. Зрештою, вона й сама чудово знає, що такі ритуали через свою простоту й невибагливість до умов проведення, вільно гуляють масами, скільки існує цей світ.

Пані Весерс кілька довгих секунд свердлила мене недовірливим поглядом, а тоді мовчки розвернулася, наблизилася до вузького вікна й розсунула штори, пропустивши до темної кімнати трохи скупого денного світла. Важко було сказати, повірила відьма в мою брехню чи ні, але я не хотіла продовжувати цю тему розмови, тож поквапилася її змінити.

— Я ніколи раніше не чула про цю дивну відьму. Звідки про неї знаєте ви?

— Легенда про прокляту відьму, приречену вічно жити в темряві, передавалась у моїй сім'ї з покоління в покоління, — проказала Клавдія, стоячи до мене спиною. — Половину життя я вважала цю історію вигадкою, але в момент найбільшого відчаю вона стала єдиним, у що я могла й хотіла вірити, бо це давало мені надію…

Жінка раптом замовкла, її плечі, обрамлені холодним сяйвом блідих сонячних променів, чомусь поникли, а рука з люлькою опустилася. Я не наважилася заговорити, бо сподівалася почути продовження, як підозрюю, нелегкої розповіді. На щастя, довго чекати не довелося.

— Мені, мабуть, варто зайти здалеку, — проказала хрипким голосом. — Ми з моєю донькою та онукою жили тихим і непримітним життям, далеким від війни магічних створінь і людей. Не використовували магії, не відвідували шабаші, не з’являлися в сумнівних місцях, не підтримували повстання і не виступали проти інквізиції, як це робили інші відьми з нашого ковену. Ми були невидимками, стали щасливцями, яким вдалося злитися з інертною масою смертних і не привертати до себе зайвої уваги. Це звучить егоїстично, однак ми намагалися вберегти свої життя та просто прожити їх. За можливості, щасливо, навіть якщо й негідно відьом. Моя бабуся все життя боролася за мир. Моя мати все життя боролася за мир. Я до народження доньки боролася за мир… Але ця примарна мрія не несла нічого, крім страждань і смерті. Я не хотіла, щоб така доля спіткала й мою любу Ісадору, тому відмовилася від утомливої боротьби. Відмовилася від неї на довгі майже тридцять років і заплатила за цю помилку найвищу ціну.

Клавдія судомно зітхнула, опісля розвернулась і знову поглянула на мене. У її затуманених пеленою спогадів очах застигли гіркі незронені сльози. За мить вона продовжила сповненим болю та смутку голосом.