Розділ 5

Королівський замок із його бідами й жертвами, як і затишні вулички Центресаля — центрального району Валборна, залишився далеко позаду. Натомість мене стрічало своєю похмурою і подекуди маркітною старою архітектурою саме серце магічної сторони нашої столиці.

Альбракам.

Район, що давно став домівкою для сотень магічних істот і проклятим місцем для простих смертних. Навіть інквізитори свого часу не надто охоче сюди заходили, а все тому, що зовсім поруч ліс Душ, якого боїться кожен, хто бодай із чуток знає, чим цей ліс особливий. У цього місця вкрай трагічна історія. Як не дивно, пов’язана зі смертю — чималою кількістю смертей, до яких спричинилася, нескладно здогадатися, інквізиція.

Два століття тому люди винайшли вогнепальну зброю, що дало їм величезну перевагу в тривалій війні з Обдарованими. Ця зброя легко гасила будь-чиє життя навіть із чималої відстані й упродовж кількох наступних років відправила на той світ безліч невинних істот. У ті буремні часи на вулицях Валборна від свинцевих куль щомісяця гинули тисячі відьом, магів та особливих. Їх тіла возами вивозили до лісу й хоронили в спільних могилах або просто спалювали. Проте душі вбитих, озлоблені та спраглі до помсти, не відходили до світу мертвих, а затримувалися в лісі й із часом перетворилися на істот, яких живі почали називати деліріумами, що в перекладі з мови вейрітас означає «марення».

Той, хто згодом наважувався зайти до лісу, більше звідти не вертався. Або повертався не при своєму розумі. З розповідей нечисленних свідків і самих постраждалих стало зрозуміло, що лісові привиди мають змогу насилати різні марення. Та не прості, а найбажаніші, найсолодші й водночас убивчі. Люди, того не розуміючи, під дією наслання самі себе вбивали або ж поступово вмирали від спраги, голоду й холоду, не здатні вирвати свою свідомість назад до реальності, заблукалі у світі своїх мрій чи кошмарів. Для когось така смерть ставала справедливим покаранням, а для когось — гіркою випадковістю, бо не одна магічна істота, шукаючи рятунку від інквізиторів, забрідала сюди, сподіваючись, що деліріуми її не зачеплять.

Але ці привиди виявилися надто засліплені ненавистю, щоб розрізнити, де друг, а де ворог. Тож вони стали новою неконтрольованою загрозою для будь-кого живого. От тільки магічні створіння боялися деліріумів не так безтямно, як інквізиторів, і вирішили жити під боком в одного ворога, щоб захиститися від іншого. Значно гіршого й жорстокішого. І навіть зараз, після десяти років перемир’я, мені подібні здебільшого не наважуються покинути Альбракам, бо не почуваються більше ніде так безпечно, як тут. І на це, на жаль, є свої прикрі причини: чимало колишніх інквізиторів, усупереч новим законам і порядку, не покинули своєї справи, а лише відійшли в тінь. Тож невинні й досі продовжують гинути, тільки не в такій великій кількості, не так відкрито, як колись. Дехто просто зникає безвісти, комусь удається врятуватися. Відповідальні за цивільні злочини управління Департаменту щомісяця розслідують сотні таких справ, і винуватців, на жаль, не завжди вдається спіймати.

Нас убивають одне за одним, як шкідливих дворових псів. Іноді стиха, підкрадаючись вночі в підворіттях. А інколи відкрито й масово: такі терористичні події стаються не надто часто, але завжди несподівано. Вони є відвертими протестами проти миру й водночас закликом до повернення старого режиму. Саме це не дає Обдарованим просто розслабитися і довіритися нашій владі. А надто не дасть тепер, коли хтось так жорстоко позбувся її величності — важливої фігури в обох світах.

Передчуваю неспокійні дні. Важко передбачити реакцію короля і громадськості. Сподіваюся лише, всіх чортів не спихнуть на Обдарованих, інакше тоді нам доведеться несолодко.

Ну а поки я мушу зробити все можливе й неможливе для того, щоб запобігати іншій загрозі, ймовірно, значно гіршій за можливу повторну расову війну. Хоч я й гадки не маю, чого навіть приблизно варто очікувати від пробудженого даймона. Та якщо його втеча так турбує Люцифера й Баеля, отже, на це є свої вагомі причини. Навіть звичайні демони-втікачі здатні принести світу і смертним великої шкоди, а тут цим утікачем стала непередбачувана древня істота: цілком розумна й могутня, дарма що ослаблена. Тепер мені просто життєво необхідно з’ясувати, чи пов’язана смерть Алайни з тим, що ворота до Іркалли прочинилися. І якщо так, то чи сталося це випадково, чи хтось зумисне пробудив даймона. І я дуже сподіваюся, що відьма, заради якої я прибула до Альбракаму, дасть мені відповіді на ці запитання. Або принаймні підкаже, де ці відповіді можна знайти.

Розплатившись із візником, я роззирнулась довкола й зупинила свій погляд на старенькій двоповерховій будівлі навпроти. Вона майже нічим не вирізнялася з-поміж рівного ряду таких же недоглянутих і подекуди напіврозвалених колись архітектурних красенів, тож увагу якогось чужинця навряд чи привернула б, однак для місцевих жителів це місце роками залишалося і досі залишається особливим.

Якщо Альбракам став самим серцем магічного боку Валборна, то в цій будівлі зосередилась його душа. І ніхто з обдарованих із цим твердженням не сперечатиметься.

«Блукач» — виголошувала над затасканими вхідними дверима потріскана дерев’яна вивіска, з випаленими чорними літерами. Погода цього дня видалася доволі похмура, тож у трьох нижніх, потьмянілих від часу, вікнах, оздоблених скромним різьбленим обрамленням, світилося неяскраве світло. Це мене дуже потішило, бо досі я сумнівалася, чи знайду в цьому місці когось так рано. У вихідні дні тут і голці ніде впасти, але в будні відвідувачів настільки мало, що, буває, власниця відчиняє свою таверну тільки по обіді. Вечори тут, незалежно від дня тижня, по-своєму прекрасні й затишні. Інколи бурхливі через безглузді бійки, інколи азартні через дружні настільні ігри, інколи романтичні завдяки прекрасній живій музиці, а інколи трагічні через смерть іще одного з нас.