Розділ 4

Погляд незнайомця змістився вправо, на тіло мертвої Алайни, і я побачила, як він здригнувся й міцно стиснув щелепи.

— Я знаю, про що ви зараз думаєте, але це з нею зробила не я, — зауважила про всяк випадок.

— Я не можу знати цього напевне, — скривився, видавши важке.

Схоже, поранення приносило цьому чоловікові багато болю. Він ледве стояв на ногах, злегка похитуючись і відверто стікаючи кров’ю. Витрачав на нашу розмову дорогоцінний час, що могло коштувати йому життя. Чи розуміє він це? І чи мушу я його врятувати?

Відповідь була очевидною — ні. Ця дурість, безумовно, приверне до мене непотрібний інтерес офіцерів із Департаменту, а це може стати великою проблемою. Водночас той, хто стоїть переді мною, — поки єдиний свідок і підозрюваний у вбивстві її величності, тож живим він принесе значно більше користі, ніж мертвим. Позаяк я не можу його просто викрасти чи сховати й самотужки допитати (насправді дуже навіть можу, але притримаю цей ризиковий варіант на випадок, якщо все піде не за планом, якого я ще не маю), доведеться діяти більш традиційним чином: повернутися нагору й подбати про те, щоб цей індивід не покинув світ живих доки не розповість про тутешні події все, що знає або бачив.

— Як і я не можу бути певна, що звірство позаду мене не ваших рук справа, — тим часом кинула резонне у відповідь.

— Я не… — почав упевнено чоловік, але раптом затнувся.

— Що? Хотіли сказати, що не робили цього? — я пирхнула, не стримавши самовдоволеного усміху. — Але ж ви не можете цього знати, бо втратили пам’ять. Чи я щось неправильно зрозуміла?

Вільна чоловіча рука стиснулася в кулак.

— Усе так, — підтвердив він неохоче й не сказав більше ні слова.

Я важко видихнула, намагаючись збагнути, як краще вчинити далі. Зволікання могло дорого коштувати, дарма що не мені. Тож вирішила спершу розібратися з пораненим. Із нього живого користі стане більше, ніж із мертвого.

— Я можу допомогти, — кивнула на рану. — Лікар із мене кепський, але нагорі є люди, які на цьому знаються.

— Я тобі не довіряю, — мовили у відповідь насторожено.

— У вас невеликий вибір, — стенула плечима, — або залишитися тут і спробувати знайти вихід самотужки, але тоді більше шансів просто стекти кров’ю; або ризикнути й довіритися мені.

Промовивши це, я дала незнайомцю хвилину на роздуми, тимчасом як сама скосила погляд на білі символи довкола: хотіла якомога краще їх роздивитися на випадок, якщо сюди з якихось причин більше не вдасться потрапити абощо.

— Гаразд, — неохоче видав співрозмовник, знову привернувши до себе мою увагу, а тоді гордо здійняв голову й попросив: — допоможи мені.

Після такого наказного тону мені захотілося відкликати свою пропозицію, одначе натомість терпеливо кивнула.

— Мудре рішення.

І рішуче попрямувала вперед.

Шкода, не вийшло все по-тихому оглянути. Підполковник Моріс після мого повернення абсолютно точно стане кісткою в горлі. Боюся, забрати цю справу собі так легко, як думалося, вже не вийде, адже цього разу все дещо складніше, бо жертвою став не хтось із простолюдинів чи навіть васалів, а сама королева й ненароджений (або вже цілком народжений) спадкоємець престолу. Ця подія, безперечно, набуде розголосу, і король, упевнена, забажає, щоб розслідування вели прозоро. Режимно-секретний відділ тут можуть посунути на задній план, а отже, й мене туди ж.

— А з нею що? — чоловік кивнув мені за спину.

— Мертва, вона нікуди не втече, а от у вас часу обмаль, — я завмерла за крок від нього й повернулася боком, сміливо підставляючи плече й руку. — Хапайтеся. Тільки домовимося одразу: без жодних сюрпризів. Так одразу й не скажеш, але я вмію робити боляче й цілком здатна себе захистити.

Чоловік серйозно кивнув, а тоді, шкутильгаючи, наблизився. Мовчки схопився за мою кінцівку й, пирхаючи, як старий пес, пошкандибав уперед. Я намагалася не квапитися, знаючи, що швидкий темп може завдати пораненому багато болю, але й надто не розслаблялася, позаяк не могла собі дозволити марнувати час.

— Чому ти робиш це, незнайомко? Чому допомагаєш мені, коли я можу бути тим, хто вбив ту жінку? — розбавило тунельну тишу тихе крехтіння.

— Ну вже точно не через добре серце. Якщо ви помрете, я втрачу єдиного свідка і підозрюваного, а отже, й можливість з’ясувати, що, в біса, тут сталося.

Більше мене ні про що не розпитували, а я рада була помовчати.

Дорога до першого поверху вежі, здавалося, зайняла цілу вічність. На щастя, я запам’ятала шлях, яким ми з Варнаксом рухалися в Тінесвіті, тож потреби звертатися до мапи не було. Коли попереду звилися догори вузькі кам’яні сходи, я вкотре за сьогодні вилаялася. Моя фізична підготовка майже ніколи мене не підводила, проте тягти на собі напівпритомне треноване тіло було, м’яко кажучи, нелегко. Тепер уже я дихала, як старий собака. Але рухалася, зціпивши зуби й уявляючи люту морду підполковника Моріса, коли той дізнається, що я знайшла в катакомбах. Безумовно, він заздритиме моєму «везінню» і злитиметься через те, що не зазирнув під землю раніше. А він збирався це зробити: я бачила мапи на тому столі й пам’ятаю, як старанно їх намагалися приховати від мене його підопічні.