Розділ 3

— Ось, — мій новий знайомий з’явився хвилин через десять і простягнув старенький пожовклий згорток паперу. — Було складно знайти мапу катакомб із тією їх частиною, що тягнеться під замком: задля безпеки королівської сім’ї точну схему тунелів під нами вилучили з загального доступу, а ті кілька штук, які є на балансі в Департаменту, вже забрав підполковник Моріс. На щастя, оця одненька загубилася серед стосу з записами свідчень свідків. Я не знайшов капітана Оркмана, тож узяв її без дозволу, тому пообіцяйте, що вступитеся за мене, якщо в нього виникнуть якісь претензії.

Хлопець нервово переступив з ноги на ногу.

— Так, авжеж. Дякую тобі… е-е-е… — я вичікувально поглянула на нього, збагнувши, що так і не почула його імені.

— Томас.

— Дякую, Томасе! Ти молодець, — усміхнулася йому, як старому доброму приятелю, і розгорнула мапу, зосередивши на ній свою увагу.

— Та будь ласка, — промовив той і продовжив стовбичити поруч.

І все б нічого, от тільки для подальших дій мені незле було б усамітнитися.

— Тобі щось від мене треба? — перепитала, не відриваючись від вивчення павутини підземних шляхів.

— Та ні.

Повисла коротка незручна пауза.

Я знову подивилася на вартового.

Він подивився на мене.

— Тоді можеш іти, я далі впораюся сама.

Томас завагався.

— А можна дізнатися, що ви збираєтеся робити? — таки наважився за мить запитати. У його очах горіла майже азартна цікавість.

— А сам як гадаєш? — глянула на хлопця поблажливо.

Вогник азарту швидко погас.

— Гадаю, що не можна, — розчаровано зітхнув хлопець.

— Томасе! — гукнув суворо якийсь офіцер, квапливо виринувши з пітьми однієї арки й попрямувавши до другої з протилежного боку дворика. — Бігом жени сюди, маю роботу!

— Це мене кличуть, — спохватився вартовий, коротко озирнувшись.

— Ага, біжи, — поквапила його, бо й самій уже набридло гайнувати свій час на безглузді теревені.

— Іще побачимося! — всміхнувшись, кинув на прощання й побіг геть.

Я похитала головою.

— Дуже в цьому сумніваюся, — стиха кинула вслід, а тоді відійшла глибше в тінь пишнокронних дерев.

Заховалася так, щоб не бути під прицілом вікон і водночас залишатися поза зоною досяжності чужих поглядів зі сторони стежки. Бо те, що я збиралася зробити, могло спричинитися до нерозважливих наслідків, позбутися яких навіть із допомогою Стоббата чи самого Люцифера було б украй складно.

— Варнаксе, — покликала тихо свого фамільяра.

Зважаючи на те, що майже кожна відьма має при собі духа-помічника, мій не мав би привернути багато зайвої уваги. Але неодмінно привернув би, якби хтось його таки побачив. Одне діло мати за фамільяра звичайну тваринку, але геть інше — тіньового демона. Свій випадок я б без перебільшення назвала ненормально аномальним, адже демони не можуть бути відьомськими фамільярами. Принаймні не могли раніше. І я щиро вірила в це до того моменту, як на мій поклик відповів Варнакс.

Це сталося дев’ять років тому, незадовго до тієї трагедії, яка назавжди змінила моє життя. Мені якраз виповнилося шістнадцять. Відьми вважають цей вік магічним повноліттям і в день свого шістнадцятого дня народження проводять ритуал вокатусу, тобто виклику фамільяра. Дехто роками готується до цього моменту, а я навіть потрібного закляття повністю не знала, коли креслила магічне коло в самотній вітальні нашого з батьком будинку. Просто говорила те, що відчувала; покладалася на знання, визбирані по крихті з чуток і підслухані в розмовах інших відьом. Бо не хотіла бути «не такою, як усі». Не хотіла почуватися неповноцінною.

Так про мене часто говорили й досі говорять ті, кого я мала б називати своїми духовними сестрами. І я не можу ставити їм це на карб, хоча образа, безумовно, гризе серце. Тепер уже не так сильно, як це було в дитинстві, проте усвідомлювати свою відокремленість від ковенів однаково неприємно.

А все тому, що я відьма без роду. У мене немає матері чи бабусі, які мали б навчати мене відьомських чар ще з самого дитинства. Немає родової книги заклять, з якої мала б черпати старі знання, доповнюючи їх новими для майбутніх поколінь. Немає свого ковену, членство в якому передається у спадок. У мене немає нічого й нікого, крім звичайного смертного батька, безіменного відьомського походження і загадкового дару телекінезу, який, очевидно, теж передався від матері, про яку анічогісінько не знаю. І не лише для мене її походження залишається загадкою: ані мій батько, ані інші відьми й гадки не мають, ким вона була і з якого роду походила. Саме це й насторожує останніх — невідомість, з якої я з’явилася і якою стала. Адже нас не так уже й багато — усього зо два десятки сімей на всю Теаліцію. І жодна з них мене не визнала.

Варнакс став моїм першим магічним другом, хоча неабияк налякав своєю першою появою. Уздрівши його, такого моторошного й небезпечного, в межах кола виклику, я спершу подумала, що сплутала ритуал вокатусу з евокацією, себто викликом демона. Але Варнакс здивував, опустившись на одне коліно та схиливши голову, як це роблять слуги. Він не здатен говорити звуками, бо не має голосу, тож просто написав на підлозі тінями «Livitas meiri son kholom», що в перекладі з давно втраченої мови вейрітас означає: «твій навіки вірний помічник». Якщо я скажу, що здивувалася в той момент, то сильно применшу емоції, які насправді відчула. Страх, спантеличення, недовіра, шок, розгубленість і безліч усього іншого звалилося на мене в одну бентежно коротку мить.