Пролог

Поглинена ніччю, спорожнілими вулицями Валборна котилася стара карета, запряжена двома немолодими кіньми. Самотній ліхтар на розі звивистої вулиці, виснажений роками вірної праці, жалібно миготів: магічний вогник за каламутним склом утрачав свою силу, але так чи інак освітлював шлях пізнім подорожнім, не даючи їм згубитись у темряві.

— Моторошне видовище. Не люблю повертатися додому затемна, — з’їжилась я, потягнувши на себе край грубої сірої шторки й відгородившись від нерозбірливого пейзажу за покоцаним вікном.

Західна околиця столиці здавалася неживою та дикою, особливо тепер, уночі. Беззоряне небо раз по раз заходилось громом, осяваючи тріпотливими спалахами блискавки старі нерівно вибудовані особняки.

— Колись темрява перестане тебе лякати, і ти усвідомиш, наскільки вона особлива й прекрасна, — батькові вуста вигнула поблажлива усмішка, втім не позбавлена жалю.

Я поглянула на нього з очевидним проявом сумніву на обличчі й вирішила залишити ці слова без відповіді.

Він знав, ізвідки проростає коріння мого страху, й розумів, що боротися з ним доведеться ще довго. Але чомусь хотів вірити, що його проблемній доньці стачить сил і мужності залишити минуле в минулому. Почати нове життя у зміненому світі, де на таких, як я, більше не полюють і де не треба з жахом озиратися, хай яке світило сходить на небі. Утім… те безрадісне минуле стало невіддільною частинкою мене самої; наче невиліковна пошесть в’їлось у мою душу й назавжди позбавило спокою. Можливо, з роками ці спогади змарніють, і я зможу пригнітити в собі цю слабкість. Утім, однозначно, не тепер, бо й досі, заплющивши очі, відчуваю сморід власного блювотиння у затхлій підвальній камері, пропахлій сечею і страхом.

— Нам не варто розслаблятися так швидко. Я не довіряю королю. Це перемир’я може бути його збоченою пасткою. Як показує історія, люди вміють бути вигадливими не гірше, ніж жорстокими, — похмуро завважила, склавши руки на грудях і відкинувши голову на не надто зручну спинку сидіння. Від неї смерділо потом і різними відтінками жіночих парфумів: за день ця карета встигла прихистити не одне немите тіло.

Я мимоволі скривилась і втупилась поглядом у прив’язану грубим чорним дротом до стелі прозору пластикову сферу із закутою в ній іскрою блідо-холодного світла, яке осявало тісний простір довкола. Магія — зручна та приємна річ, особливо коли віддана добровільно, а не забрана насильно.

— Він не схожий на своїх попередників. А цей рік і справді видався іншим. Обдаровані тепер вільні жити, як їм заманеться. Хіба ж це не прекрасно? З волі богів, і ти незабаром знайдеш своє правильне місце в цьому світі. Я радий, що в нас нарешті з’явився шанс на нормальне життя.

— Ти надто швидко забув, яким нестерпним воно було донедавна, — скрушно похитала головою. — Твоя пам’ять зрадлива, а віра поспішна й даремна, батьку. Обдарованим цей поспіх і недалекоглядність іще вилізуть боком.

Я зітхнула, відганяючи неприємні думки. Мені геть не подобалося, куди починає рухатися ця розмова. Не люблю напружених бесід, але так уже склалося, що наші з батьком характери й погляди на життя разюче відрізняються. Після всього, що нам довелося пережити, він, на диво, залишився незломленим і геть не втратив свого оптимізму й наївної доброти, але я… В моїй душі достоту залишилося не більше світла, ніж за цим пошарпаним вікном.

— Я розумію, чому ти так кажеш, — мовив чоловік, зібгавши ноги під крісло й подавшись уперед. Його голос став тихшим і проникливішим, коли з уст злетіли наступні слова: — Твоя недовіра — річ доречна, утім лише той, хто не нехтує надією у найскладніші часи, має шанс рано чи пізно здобути спокій. Не зрікайся своїх надій, інакше темрява у твоїй душі ніколи не розсіється.

Тонкий вказівний палець зі зморщеною шкірою вказав на мої груди там, де під ребрами мовби неохоче билося серце.

Я закотила очі.

— Не люблю слухати подібну алегоричну маячню. І ти це прекрасно знаєш, — пробубніла не зі злом.

— Я просто хочу сказати, що мрію побачити тебе щасливою, — батько й не думав ображатися. Він звик до моєї прямолінійності, тож на вже звичне буркотіння відповів, як завжди, теплою усмішкою. — Хочу, щоб твої очі знову засяяли, як тоді в дитинстві, коли ще на твої тендітні плечі не звалився весь тягар цього немилосердного світу.

— Як колись уже не буде. І я більше не дурне мале дівчисько.

— Але може бути краще. Тільки якщо ти сама цього захочеш. Тепер, коли інквізиції більше не існує й магію можна творити де завгодно, в тебе з’явиться безліч можливостей для вивчення свого дару. Обіцяй, що більше не ховатимешся у своїй кімнаті й не нехтуватимеш цими можливостями.

Погляд батька став вимогливим, як і його тон. Це вперше з моменту проголошення перемир’я між смертними й Обдарованими він насмілився підняти цю тему. Досі ми лише тихо спостерігали за розвитком подій і стрімкими змінами в державі, сподіваючись на краще, однак остерігаючись гіршого. Я не очікувала, що він так швидко увірує в те чудесне майбутнє, яке так натхненно продовжує обіцяти своєму народові новонаречений король. Але… воно й не диво. Що люди, що Обдаровані страшенно стомилися від багатовікової кривавої війни.

— Алісіє, — знову озвався тато, позаяк пауза затягнулась, — пообіцяй.

— Гаразд, — здалася, — я зроблю так, як ти просиш.

— Радий це чути.