Глава 2

Глава 2

— Наліт на наркоділків? Це ж люди Вернфорта. Де наркота — там Вернфорт, так завжди було. Роки йдуть, а старий не здихає. Вельми ризикована справа, я б підключив ще когось.

Франческо бурчав. Як завжди. Здоровенний лисий бугай із пишними вусами був міццю нашої групи, її кулаками й щитом. Йому не дай заробити — а лишень би проломити комусь грудну клітку.

— Ми нормально витягнемо все, якщо правильно підберемо місце й час. Схоже ж було у нас вже. План потрібен. Деталі.

Це говорив Ісая. Раціональний та обережний андроїд. Ще й глибоко релігійний — як саме це поєднувалося з його професійною діяльністю, я розумів. У кожного дах їде по-своєму. І в кожного свої способи втекти від реальності.

Справа дійсно небезпечна. Ніхто не потерпить такої нахабної крадіжки товару. Після — треба буде залягти на дно, і цього разу — серйозно.

Добре, що сума за виконання обіцяла бути дуже хорошою. Достойний вихід з гри для всієї команди. Не тільки для мене.

— Я не з порожніми руками прийшов. Ось папка. В папці — цікава інформація. Маємо приблизний графік переміщень вантажу по місту. Я подумав, розрахунки накидав — виходить, посилочку найкраще перехопити в період між шостою та девʼятою в старому порту. Ніхто так само говорив про порт.

Франческо пирхнув, продовжуючи відтискатися від підлоги. Він був одержимий власною міццю. Ніколи не спинявся.

Ісая відклав убік вже вицвілий примірник Біблії та підмітив:

— Старий порт може стати чудовим місцем для нашої засідки. Також — для великих проблем. Тобто, з одного боку ми маємо багато порожніх будівель, копи не приїдуть туди, їм це не потрібно. Складемо план відходу, і якщо діяти тихо...

— ...А з іншого боку, там буде безліч голів, ніхто не залишить без охорони цінний вантаж. При найменшому шумі збіжиться весь непотріб району. Сутички нам ні до чого — закінчив я думку напарника.

Він цитував Святе Письмо в моменти хвилювання. Молився навколішках, і я чув, як скриплять його металеві коліна.

— Я прошу у Всевишнього, — казав тоді він, — щоб ті бідолаги, хто сьогодні нам спробує завадити, отримали справедливий суд. Як і ми колись отримаємо.

Андроїд пояснював якось, що великим гріхом є втручатися в задум долі, і карається воно смертю.

— Все просто, Хамелеоне, — пояснював робот, коли я його запитав. — Бог до мене відноситься прихильно. Я це знаю. Тобто, мої руки продовжують його волю. Інакше він би зупинив мене.

Отже, що виходило? Яка ще інформація знаходилася в жовтій теці? Маленьку партію експериментального наркотику постійно перевозять містом. Група ентузіастів за спиною авторитетних людей вирішує провернути авантюру, заробити грошей. Мене давненько в місті не було — дещо тут трохи змінилося, але справи велися все такими ж методами.

Нові імена й банди ще зʼявились, їхні назви в теці мені майже ні про що не говорили. Я, як і Ісая, теж вважав, що доведеться зіткнутися з сімʼєю Вернфорт.

Рівно через добу переміщення товару завершиться, і визначити розташування вантажу вже буде неможливо. Його просто продадуть. У папці, яку мені дав Ніхто, інформації було багато, і ми з командою намагалися скласти план. Влаштовували мозковий штурм, як і завжди.

Наше лігво — будівля старого театру. Сокровенне й заборонене укриття. Старі порвані лаштунки, мотлох під ногами. Розірвані сукні й піджаки, ляльки, що вже ніколи не заговорять до юних глядачів. Герої давніх казок, але випатрані й розірвані.

І жодних вікон. Тільки пилюка, від якої в Оранжа алергія. Світло самотньої лампи. Яскраво-жовтої.

Маски тварин на цвяхах. Опудала. Металеві капкани, сокири й ножі. Хто і для чого приніс їх колись до цього театру?

Тут завжди тихо поскрипують дошки, наче хтось будівлею ходить окрім нас. Я давно кажу собі, що це — безпечно, що покинутий театр просто потребує дихати.

Сьогодні ж у нашому прихистку було тихо. Як перед стрибком.

— Вони тягають вантаж по місту, тому що бояться, що на нього вийдуть. А потім його скинуть покупцеві, і все.

Оранж зазвичай мовчав, але зараз він вставив свої пʼять копійок у бесіду. Решта проігнорували репліку, вони чекали мого остаточного рішення.

А я знову й знову вивчав схему району. Нова пігулка знеболювального якраз почала діяти, і я трохи розслабився. Вирішив відволіктися від паперу, щоб подумати — і на мить зупинив погляд на власному відображенні в старому дзеркалі.

Воно стояло якраз біля напіврозваленої сцени. Поверхнею тягнулися тріщини; я все вдивлявся в них, і бачив, ніби моє обличчя у світлі жовтої лампи розсипається на шматки.

Мені здалося на секунду, що поряд немає напарників — тільки їх відблиски. Відлуння. І я.

Остання справа. Хороша винагорода. Все.

У надрах мого розуму почав зароджуватися план.

📖 Ти дочитав. Це вже означає щось. Лайк — твоя подяка. Коментар — твоя сповідь. А мовчання? Ну… воно дорого коштує. Не мені — тобі.👁️