Глава 10

Глава 10

Восьме коло Пекла виявилося всього лиш воротами до першого. Якщо, звісно, першим колом вважати нашу реальність.

Кілька разів я приходив до тями — і одразу провалювався в безпам’ятство. Бачив яскраві сни з пальмами, блакитними берегами, теплою морською піною.

Спочатку вони мене били. Я підмічав абсурдність цієї ситуації: поранену руку в акуратному гіпсі тепер топтали підошви важких черевиків. Моє обличчя повністю порізали, кістки переламали. Дні на проліт я кричав, поки голос не зникав.

І так раз за разом.

Потім — розмовляли. Чоловіки з розумним виглядом пояснювали, що я повинен сказати. Куди сховав наркотики. Хто замовник. Які імена.

Одного разу вони привели лікаря. Лисий та спітнілий доктор намагався переконати мене, що жодних спільників не існує. Немає ніякого замовника. Потім прийшла якась молодиця в білому халатику. Під дією уколів я їм розповів усе, що знав. Геть усе. Що було. Що бачив. Що відчував. Всі імена.

Немає жодної команди. Не існує людини, на ім'я Ніхто. Є тільки Хамелеон. Сам собі замовник. І виконавець.

Все.

Я намагався довести зворотне, але мене не слухали. Вони вбивали в моє тіло свою правду — і я мусив її прийняти.

Мене ламало, вивертало без пігулок. Я пропонував їм будь-які гроші. Погрожував. Вимагав. Марно.

Після кількох безсонних ночей і болючих днів я змирився.

Знеболювальних не буде.

Ні, ні хріна я не забув. І пам’ятав десь всередині себе — завжди.

Коли відморозок із лазерною гвинтівкою розстріляв мене десять років тому — я вижив. Ісая б сказав, що на те була воля Господа.

Вони відшкребли мене з бетону, як непотріб. Завантажили в авто. Далі — чорнота.

Привели до тями. Одразу виставили рахунок та сказали, що в мене тепер почнеться нове життя. Принаймні — поки не поверну борг за «порятунок».

— Ну що ж, «Вінсенте-3», ласкаво просимо назад!

Ніхто виглядав точно так само, як і зараз. Хіба мав менше сивини на скронях. Стояв біля лікарняного ліжка в супроводі якихось похмурих типів. А я не міг второпати, що відбувається.

— Що… сталось? Де Віолетта? Хто ви?

— Я — Ніхто. А ти — Макс. Вірно?

— Так...

— Добре. Отже, з пам’яттю все гаразд. Ти вплутався в проблеми, Максе. Тобі забило баки дівчисько. Пішов на злочин, спер орган у поганих хлопців. І тебе майже вбили. Віолетта — дурна. Загралась. Тепер ти — замість неї, виходить.

А далі мені називали цифри. Суму за кожну операцію на моєму тілі. За кожен шов. За кожну зашиту рану. Мій борг зростав разом із безпомічністю та шоком.

Я мовчав перший час. Просто слухав. Обмацував тіло. Груди, живіт — де ще недавно мене прошивали промені чужої зброї.

Хоча ні, згодом я все ж заговорив. Коли Ніхто завершив свою оповідь. Пояснив мені найближчі перспективи. І в мене після цього залишилося одне питання:

— Чому я? Я ж просто кур’єр…

— Це ти був кур’єром. І був Максом. Макс не виплутався з паршивої ситуації, трагічно загинув. Але народився ти. Макс виборов тобі право на життя.

Чистий розрахунок; ставка на конячку, що кульгає. Напхану металом та ненавистю конячку, яку можна використовувати як таран.

— Я відпрацюю все... що треба. Віддам борг. Знайду... гроші.

— Звичайно, відпрацюєш. Але трохи пізніше. Зараз у тебе попереду відновлення. Лікар зайде згодом — обереш імпланти, які тобі до вподоби. Що там у тебе… кисть, обличчя…

— Мені нічого не треба…

— А я тебе не питаю. Правило перше й головне: не сперечаєшся та не вдаєш розумника. Повір, я можу тебе викинути. Знайду іншого. Хоча… ти мені до вподоби. Знаєш, чому?

Я не знав. Дивився на нього. А руками стискав простирадло — від напруги, від страху, від злості. До Віолетти. До відморозків, які загнали мене, мов здобич. І застрелили.

— Тому що в тобі є вогонь. Ти відважний малий. А те, що просто кур’єр і нічого не вмієш… Виправимо. Пістолет у руках тримаєш — уже непогано. Добре. Наразі лежи, читай інтернет. І не чіпай соцмережі. Твої документи та все решта — в мене. Я зайду.

Він тоді просто вийшов із палати, залишивши мене сам на сам із важкими думками та новими реаліями.

…Не мав я бажання згадувати старе ім’я і те, як бігав із посилками, беручи понаднормові замовлення. Шкода мені було того Макса. До болю в серці…

Я дійсно відпрацьовував борг. Розплатився за роботу лікарів. А Ніхто дав мені нову ідентичність.

Вони навчили мене стріляти краще. Навчили володіти собою й багатьма видами зброї. Вивезли з міста — перевірили в кількох дрібних справах. І моя рука жодного разу не здригнулася.

Звичайно, я не був єдиним. Ба більше, пізніше я дізнався, що таких невдах серйозні люди називають «торпедами». На них не шкодують грошей, їм дають усе. Щоб потім зробити щось грандіозно жорстоке та велике. Та обрізати усі кінці.

Розплющую очі — бачу, що одна з медсестер носить обличчя Віолетти. Вона натягнула його як маску. З отворів, де раніше були очі, тече кров.

Ця сука плакала, коли вирішила мене вбити.

Хіба?

Нові ін’єкції. Бажання померти. Нічні крики.

Замовляю ще склянку «Азоту» кольору неба. І не можу його пити. Нудить, бо згадую минуле.

Я більше не потребую підзарядок. У мені — зручні батареї. Більше енергії. Нестримного запалу. Хамелеон стає досконалішим. Виходить далеко за межі лінійки моделей «Вінсент». Вони нарешті привели до ладу мою слухову систему.

Пам'ятаю, як інші «торпеди» лежать розчавлені поряд. Будівля вибухає, я натискаю на детонатор. Перегризаю горлянку останньому вцілілому копу та повзу звідти. Повзу, залишаючи за собою кривавий слід. Частину кишківника... Ніхто заблокував усі контакти, а я лізу. Лізу, лізу...

Вижив. Всупереч. Знову.

Тисне мені руку, переводить просто неймовірну суму на віртуальний рахунок. Я — знову лікуюся та знову готуюсь до чогось нового.