Глава 9

Глава 9

Майже стемніло. Крізь шум у голові я чув ревіння мотора залізного коня. Погоні не було. Я зробив кілька поворотів, виїхав на більш «живу» дорогу, прямісінько на зустрічну смугу.

Потім знову звернув до нутрощів портового району.

Через хвилин десять почався дикий пляж. Багато років тому на одному із заводів поруч трапилась аварія. Вода сильно забруднилася, а район перетворився на пустку й притулок для таких, як я, і рангом нижче. Очікувати тут на купки підлітків біля вогнищ не доводилося — місце користувалося поганою славою.

Тим і краще.

Залишивши автомобіль, я взяв контейнер і продовжив шлях пішки. Лиш би не зіткнутися з кимось…

Дивом уцілілий годинник на лівій руці показував, що я запізнився на годину. Темний пісок під ногами ще рябів трохи, але страшних морд я вже не бачив.

Перевірив правицю — рана не дуже серйозна. Сильної кровотечі немає. Ще трохи — і попрацюю над рукою.

Прямо на ходу я перебудовую обличчя назад. Повертаю собі стару статуру. Це забирає останні зусилля, і тепер уже не соромлячись, я кричу від болю, що розриває суглоби.

Спектакль завершився. Дзеркало в театрі — це майже розбите скло автомобіля, в якому я їхав.

Сотні маленьких уламків — шрами пам’яті. У кожному відблиску — інша людина.

Я стягнув із себе куртку бандита, що тепер була мені тісною. Продовжив крокувати лиш у сорочці.

Пістолет з однією кулею — за спиною. У лівій руці — контейнер. Цілий та неушкоджений. Хіба що однієї ампули не вистачає, але нехай уже замовник пробачить. Ну, вирахує з оплати. Якщо, звісно, зможе. Вдалині я помітив силует.

Запах моря знову торкнувся носа. Ніхто стояв біля темної машини й дивився на мене, запхнувши руки в кишені довгого пальта. На його голові була безглузда шапочка з козирком — це змусило мене трохи посміхнутися.

Квиток у щасливе життя.

— Ти сильно запізнився, — зазначив чоловік.

Його завжди холодні очі — на контейнері.

— Нічого страшного. Все… все пішло шкереберть. Мої хлопці загинули. Про місце і вантаж знали. Я дивом вийшов. Але я приніс. Ось. Тільки однієї ампули не вистачає. У бою використав.

Я простягаю йому контейнер. Ніхто обережно приймає його. Відчиняє. Перераховує ампули.

Незважаючи на ейфорію від того, що живий, я помітив стурбованість у замовника, якусь тривогу. Він провів пальцем у шкіряній рукавичці по поверхні ампул. Ніби ненароком запитав:

— Хлопці, кажеш, загинули? Твої?

Я відчув, як у грудях аж заболіло від злості. Хоча сил було обмаль, але я зміг би дістати пістолет і зробити один-єдиний постріл, якщо що. Ніхто тут не один, ймовірно, але його прибити я встигну. Точно.

— Моя команда! Усі!

Про зраду Ісаї говорити не став. Цю історію мені ще доведеться розплутувати.

Ніхто подивився на мене з недовірою:

— Все в порядку. Відійди.

Моя хвилинна розгубленість призвела до того, що Ніхто встиг дістати з кишені невеличкий револьвер. Стало прикро.

— Відійди назад, будь ласка.

Знесилено я зробив два кроки від нього. Зрада Ісаї, підозрілий збіг із прибуттям натовпу озброєних головорізів, смерть Франческо й Оранжа — надто гнила справа як для грандіозного фіналу.

— Он воно як. То це ти… підлаштував? Це твої відморозки були там? Ісая теж з тобою? Ти навів на порт людей?

Він дивився на мене з дивним виразом обличчя — наче презирство перемішалося зі страхом і жалем.

— Ну, говори зі мною, мудак ти чортів! Я ж через пекло проривався сюди. Під наркотою… Всі ці демони… черви… лице на небі… чорт… А ти…?!

Злитися, коли вже ніяк не врятуватися... Злість на самого себе, на саму ситуацію, коли тебе використовували як кота в темній кімнаті.

Нестерпне відчуття. Тому що я сам завжди вів. Ніхто не сміє так вчиняти зі мною.

Я переживав майже дитячу лють разом із образою. Вона стискала мене зсередини.

— Я нічого не підлаштовував, — тихо відповів Ніхто і вистрілив.

Щось гостре боляче вдарило в груди, тілом розійшовся струм. Заболіло. Дихання перехопило.

Це була не куля. І не лазер.

Все навколо закружляло. Я впав навколішки. Ніхто підійшов ближче. Витягнув у мене з-за ременя штанів пістолет. Замахнувся й кинув у море.

Напевне, мене слідом захоче відправити, сучий син.

— То це ти ширнувся не наркотою, я так бачу. Бо сірою смужкою позначають антидот. Це нові правила ринку. Моментальний ефект. Виводить із організму більшу частину погані. Як реанімація. Тому ти точно не під речовинами зараз. Хоча… раніше ж постійно був. Ти ж не станеш заперечувати, правда?

Я все намагаюсь вибратися з лабіринту будівель старого порту. Сміття під ногами, розстріляні бандити. Безхатько без голови. Все висипається та котиться — мої капсули. Боляче дивитись.

— Що зі мною тоді?.. Що… за потвори…?

Мій язик почав заплітатися, розум огорнув смердючий смог. Сам не знаю, навіщо я його розпитую. Нутром відчуваю, що це зайве тепер.

Зір поволі затухає, як кінескоп древнього телевізора. І я розумію, що, мабуть, ставлю питання сам собі. Тому, що на небесах був.

Ніхто присів поруч:

— Я думав, час ще є. Але ти здав раніше.

До пістолета не дотягнуся. Там всього один патрон. Мені б вистачило.

— Ти сидиш на погані вже більше як рік. Жереш капсули і бачиш тих, з ким працював колись. Ніякої команди вже давно нема. Ти один.

...Оранж намагався відкрити замок, коли в будівлю увірвалася охорона.

— Думаю, ін’єкція з антидотом вступила в реакцію з твоєю наркотою. І ти почав бачити всіляке. Ти ж сам постійно про ці знеболювальні теревениш. Ти хоча б раз читав етикетку на упаковці?

   ...Ісая читає Біблію, а після розглядає свій ніж у світлі лампи зеленого кольору. Він твердить, що бачить там Бога.

   Ні. Не читав.

   І не прочитаю.

— Але ж... Франческо... Оранж... Замок... Сай... Вибухівка... Вони ж... Були... Я... Вони вбиті... Убили їх... Ісая з ними...

   Я почав падати на пісок, але Ніхто підхопив мене за плечі. Чорнота насувалась. Очі ловили все менше світла. Замовник повис наді мною, як слуга вічної ночі.

— Андроїд? Він сидить вже три роки, ти сам його за решітку запроторив. Забув, отже. Оранжа й Франческо – ти вбив, щоб їх частки привласнити. Теж не пам'ятаєш? Велика справа, після якої ти підсів згодом. Хоча, що з тобою говорити про це. Та й спробуй тобі щось скажи… Ти не слухаєш.

   Капсула зі знеболювальним. Саме її зараз хотілося найбільше. А потім – на пляж. На справжній пляж із ласкавим морем, а не на це хімічне звалище, де я зараз знаходився.

   Або – знову в театр. Щоб стільці тихо поскрипували, і примари минулого танцювали вальс на сцені. Щоб я слухав ці кроки фоном, плануючи нову справу з моїми напарниками.

— Макс, ти геть втратив зв’язок з реальністю. Останнім часом ніхто не хотів з тобою мати справ. Від тебе відмовилися усі…

   Гадки не маю, про що він. Але розумію, чому він назвав мене чужим іменем.

— Макс?

— Ну нехай буде Хамелеон. В роботі потрібні надійні партнери. А тепер ти лякаєш, відштовхуєш. Тому й заробляєш менше, ніж колись. Хіба не так?

   Макс.

   Так мене звали колись.

   Ні, я не забув. Ніколи не страждав від амнезії. Мене не били по голові, у мене не було травм мозку. Просто… не хотів пам’ятати.

— Ти хороший професіонал, я ж тебе знаю з самого початку. Тому ми працювали далі. Все це тепер я кажу тобі виключно з поваги. Я повірив в тебе. Ти все робив відмінно, нехай і розмовляв сам з собою, міняв лиця і грав ролі своїх друзів, я закривав на це очі. Але останнім часом цей наркотичний психоз тобі зовсім дахівку зірвав. Це – межа.

— Не наркотик. А. Біль. Щоб не. Був.

   Мені доводиться витягувати з себе кожне слово. Зір – втрачено. Нічого не працює. Навіть повідомлення про помилку зникло.

— Ти й сам знаєш, що це не так. Я вирішив зробити цю справу з контейнером для тебе останньою. І так, я був в курсі, що за наркотою прийдуть інші. Але що з того? Ти вижив, ти – цар гори. Я ж подбав про тебе. Підказав правильний район. Еге ж?

   Він ще щось говорить. Я це чую скоріш як шепіт. Потік його думок до моєї свідомості.

   Ніхто стверджує, що не обдурив мене. І що я обов’язково отримаю те, що моє.

   Ще додає, мовляв, вже намагався достукатися раніше. Вивести мене з гри по старій дружбі. Я, мовляв, не слухав. Знову почав будувати лиця з минулого, називати себе Максом. Тому він і відправив мене на це завдання. Щоб з великою ймовірністю я просто згинув.

   Найбезпечніший варіант.

   Або ж блискуче виконав складне завдання. Востаннє показав, хто я і що умію.

   Щоб розв’язати нарешті війну між сім’єю Вернфорт і кланом Альфа. Розіграти це шоу красиво, з драмою і трупами.

   Наркотик – теж важливий. Принципово нова формула. Перспективи. Але – це не першочергово.

   ...Можливо, все це вже додумав я сам. Навряд чи Ніхто став би розмовляти зі мною так відверто...

   Він зазначає, що я вижив всупереч усьому, і це – мій істинний талант. Добивати мене він не буде.

— Однак я не можу тебе так залишити. Відпустити знову. Є люди, для яких Хамелеона більше не повинно існувати. Я – серед них. Ти небезпечним став. Багато знаєш і можеш. Тому… Ми підемо іншим шляхом…

   Далі я вже не чую, що він верзе. Не можу, або не хочу. Не хочу чути старе ім’я, не хочу жодних виправдовувань, чи історій.

   Абсолютна безпросвітна маячня.

   Досить. Я знайшов своє восьме коло Пекла. Ім'я йому – спокій. Холодний назавжди, точно як пісок на цьому пляжі пізно ввечері.