Глава 8

Глава 8

Здається, я почав розуміти. Хтось ще дізнався про наркотики і теж вирішив відвідати порт. Прибулі на місце головорізи якраз застали конфлікт між охороною і невеликою бандою. Почалася зачистка території — з цієї причини до мене і не дісталося підкріплення, за яким так відчайдушно горланив той виродок у шкірянці.

А я вислизнув під шумок. Ісая зник незрозуміло куди, Франческо й Оранж убиті, вантаж у мене.

Ніхто не чекає, я сподівався дістатися до визначеного місця. Тільки я знав, коли і де точно зустрінуся з ним. Тому що всі домовленості ми завжди укладали особисто. Тому навіть якщо Сай-Ісая дійсно зрадник — він нічого не вдіє.

Вузька стежина, що веде до закинутої фабрики, переповнена сміттям. Я зібрав залишки волі в кулак — продовжував рухатися до машини. Наступав на шматки пластику. Чавив їх ногами.

Небеса зверху прочинилися — звідти на мене дивилося мінливе обличчя Хамелеона. Модулі, зрощені з кістками лиця, тремтіли та швидко змінювали форму. Образ мого близнюка дрижав, немов примара, і я не розумів, кого саме бачу кожної окремої миті.

Андроїд Ісая наносить нове татуювання собі на плече. Благословляє Бога за те, що той зробив його інструментом очищення.

Франческо вкачує собі здоровенні м’язи. Чіпкими пальцями трощить чужі щиколотки, регоче при цьому.

Оранж — мовчить. Метал його рук ударяється об кнопки на клавіатурі. Злам здійснено успішно. Його очі миготять червоним.

Я вийшов просто на них. Одразу за поворотом, за черговою купою сміття, стояли троє зі зброєю. Вони якраз допитували місцевих безхатьків, ті у відповідь виправдовувалися. Були налякані.

Довбаний писк у голові, це ж через мишей-людоїдів я не розчув голоси і підставився так безглуздо!

Від смерті мене врятувала тільки натренована реакція: один із бандитів лише встиг підвести лазерну гвинтівку, а я вже різко підняв руку та зробив постріл.

І ще один.

Палець втиснув спусковий механізм кілька разів, я стріляв із пістолета Франческо, швидко зміщувався вправо. Вороги падали, щось кричучи. А пара бомжів усе продовжувала перелякано витріщатися. І тепер їхні погляди були спрямовані на мене.

Гуде серце в грудях. Нав’язливо гризуться миші в запаленому мозку. Я можу надіятися тільки на інстинкти.

Підіймаю пістолет та цілюся в брудне немите обличчя бездомного.

— Ей, мужик, не треба, ми нічого нікому не…

Ні він, ні його товариш не повинні залишитися живими. Вони — свідки.

Постріл. Бомж падає. Другий намагається втекти. Стріляю — влучаю прямо під лопатку; якщо хтось уже й опиняється у мене на мушці, то повинен померти.

Кожен раз, коли лунав постріл — я рахував, скільки куль ще залишилось у мене. Всього дві.

Хамелеон продовжував витріщатися зверху. Захотілося підняти зброю та вистрілити. Щоб він не дивився, щоб зник. Щоб перестав міняти обличчя.

Усе це — срана ін’єкція в шию.

Я чудово розумів, що наркотик скоро звалить мене з ніг. Навколишній світ став настільки яскравим, що з очей текли сльози. А ще — я майже фізично відчував, як на звук стрілянини збігаються інші бовдури.

Не встигну втекти.

Якщо Сай з ними, то вони вже в курсі моїх здібностей. Але ризикнути я повинен, інших варіантів немає.

Мене лихоманить. Навряд чи зможу виконувати такі різкі кульбіти знову, проворно рухатися і ховатися за укриттями.

— Дострілявся. Добігався, — тихо собі повторював я, підходячи до мертвих тіл.

Я уважно розглядав обличчя одного з телепнів. Суміш поту з мого чола і сліз капала на обличчя покійника. Чомусь ці краплі відмовлялися стікати вниз. Не випаровувалися. Просто застигали, як горошини. І збільшувались у розмірі. Зростали, перетворювалися на бульбашки.

— Марті!? Марті, що у вас там? — кликав хтось.

А я ледь не впав, коли побачив, як мої сльози збільшуються ще далі, і нависають наді мною. Хочуть втопити.

— Марті, бляха!!! Прийом!

Трохи чую, як щось шипить. Це… навушник?

Намагаюся відвести погляд від великих бульбашок із солі та смерті навколо мене. Схиляюся над мерцем. Оглядаю його вухо. Знаходжу там навушник, дістаю його та вставляю до власної вушної раковини. Далі — дію інтуїтивно.

— Тут я, — хриплю сам не своїм голосом.

— Хлопці вже йдуть, тримайся! Що сталось?

— Ч-чорт… Він тут, пацани мертві… Мене поранено! — відповів я, вже не дуже розуміючи, що роблю.

Я поклав на землю пістолет і однією рукою відтягнув труп далі від стежини.

Ніс горбинкою, широкий лоб, глибоко посаджені очі з сірими зіницями, тонкі губи, масивне підборіддя.

Не дивитися на бульбашки.

Обличчя мертвого кретина стало фіолетовим. На лобі під шкірою з’явилися широкі вени, вони вилізали, наче прорватися хотіли. Мрець гнив у мене на очах. Як у пришвидшеному записі. Але я все ж зосередився.

Засвербіло обличчя. З’явилося поколювання. Починаємо.

Кілька секунд. Біль. Серце стукає швидше. Кінцівки ніби щось вирвало і зламало одночасно в один момент.

Щоразу це боляче. Завжди було і буде.

Ще хвилина. Думаю про його зріст та статуру.

Ну ж бо.

Кістка прорізається крізь плоть, як молочний зуб. Руйнує нерви й сухожилля. Розриває межі особистості Хамелеона і творить щось абсолютно нове. Вже несвоїми зубами кусаю себе за губу, щоб не стогнати в навушник.

Хруст. Треба буде міняти частину імплантів — від стресу вони геть збісилися.

Знову повідомлення про збій перед очима.

Шматочки чужого м’яса з’єднуються між собою, як букетна композиція. Зрощуються. Сплітаються.

Я нарешті розплющую очі й, озираючись, шкандибаю до місця, де лежали тіла.

Навіть встигаю сяк-так натягнути штани та білу куртку, яку носив на собі вбитий бандит. Стягнув і викинув рукавички зі своїх рук.

Знову прикушую губу. Підіймаю пістолет і стріляю собі прямісінько в передпліччя правої руки.