Глава 6

Глава 6

Бандитів п’ятеро. Двері різко розчиняються. В ту ж мить ривком кидаюся до чорного бусу, що тепер послужить мені укриттям.

Звук першого пострілу вдарив по вухах, прийшло усвідомлення того, що вся операція тріщить по швах.

Довга черга з невеликого автомата з глушником поруч, тиха лайка.

— Обережно стріляйте! Не пошкодьте!

Я спробував виглянути, але в автомобіль відразу вдарилося кілька куль і лазерний промінь. Посипалося скло, почав плавитись метал. Холодними руками я стиснув у руках свій спеціальний автомат і спробував знайти очима більш зручне укриття.

Знову постріли. Роблю швидкий перекат у бік, до купи ящиків, і всього на мить у моєму прицілі з’являється відморозок зі зброєю. Цього достатньо, щоб я зробив кілька пострілів.

Дзвенить метал, свистять рикошети. Чергове переміщення. Куля пролітає поруч. Веду швидкий вогонь. Хтось закричав щось нерозбірливе, я сховався за чергову купу непотребу.

Руки – продовження мого розуму. Перезарядка, приціл, черга. Ще постріл. Я збуджуюсь. У порожній голові – гул. Дихаю глибше – рухаюсь проворніше. Ще дві черги.

Вони гадки не мають, з чим зіткнулися.

Ще постріли. Я не відчуваю присутності напарників. Замість цього відчуваю тривогу. Стріляю ще раз. І… все.

Клац. Тиша. Стрілянина припинилась так само раптово, як і почалась.

— Тобі нікуди не дітися. Виходь! – нарешті чую голос невідомого, і він відлунням прокочується по цьому складу.

Я стиснув теплий метал зброї в холоднющих пальцях. Магазин автомата спорожнів ще хвилину тому, а до запасного я зараз не дістануся.

Нападник залишився один, як і я. Я ще раз прислухався. Зрозумів, що більше не можу визначити присутність нікого з моєї команди.

Тривожна здогадка підтвердилася, коли я виліз з-за імпровізованого укриття з піднятими руками. Я побачив, як Оранж лежить біля столу, поруч – його ствол. Ще одне тіло безпорадно лежало за купою ящиків. Судячи з черевиків – Франческо.

Кінець.

Діватися нікуди. Але я так легко не дамся. Видиратиму свободу.

— Зараз же сюди йдіть, тут напад! Прямо на склад!!! – голосно кричав чоловік у шкіряній куртці гівняної якості. Панікував. Отже, звертається за підтримкою через вмонтований у горлянку передавач.

Дістати мене через укриття він не зміг, тому вирішив виманити. Прекрасно розумів, що я без набоїв. Але зайти в лоб не наважувався. Вбивати теж не ризикував – знав, що мене потрібно допитати спершу.

Сволочі.

Я не міг собі дозволити гратися в хованки, тому що час нісся вперед, як спорткар із мертвим водієм за кермом. Попереду – прірва. Кінець відліку. Вже скоро сюди з’являться інші.

— Щоб я бачив твої руки! Повільно підійди сюди!

Не відводячи очей, я без поспіху наближався до самотнього бандита. Дуло його дробовика дивилося мені в душу, погрожуючи плюнути смертю будь-яку мить.

Відморозок у шкірянці був у хорошій формі і стріляти він, мабуть, умів. Але це йому не допомогло виграти в результаті. Є ситуації, коли досвід і характер перекривають здібності.

Я ризикував отримати фатальний поцілунок дробин собі в живіт. Не хотілося б потім в агонії збирати до купи власний кишківник під гучний сміх натовпу бандитів.

Але все ж я спробував.

Швидкий ривок убік, далі вниз. Гримить постріл переляканого головоріза. Дробина січе мені обличчя й плечі, але я оминаю найгіршого. Відхиляюся в бік.

Кидаюся на нього у відчаю і з гарчанням. Навалююся, збиваю з ніг. Штовхаю на бетонну підлогу. Дробовик летить у бік.

— Ага, с-с-суко! – шиплю і починаю бити.

Він отямлюється хутко. Перехоплює моє передпліччя – і тепер вже удар отримую я.

Скориставшись ослабленням моєї хватки, бандит потягнувся рукою до столу, ніби намагаючись щось знайти там. Хоч що-небудь, щоб мене заспокоїти.

А я не здаюсь. Тисну. Б’ю його в ребра. Бачу, що його рука ковзнула по вже відкритому контейнері на столі, де лежить цінний вантаж. І в момент, коли я остаточно притиснув виродка до бетону – відчув, як мені в шию впилося гостре.

Раптовий біль. Лаюся від несподіванки. Ледь не втрачаю контроль над ситуацією.

— Ааааааррррр!!!!!

Гарчу, і слина моєї ненависті розлітається навкруги, капає на озлоблене лице ворога.

Я б’ю. Б’ю його голову, удар за ударом, трощу зуби і череп своєю металевою рукою, вже не можу зупинитися.

Виродок втиснув мені в шию шприц із невідомою речовиною. Я бив далі, вже дістався до мізків. Чавив їх. І аж після смерті мій опонент нарешті розтиснув пальці. Відпустивши шприц.

Остання спроба зберегти життя. Від безвиході та з шаленого страху він втиснув шприц до кінця, і все, що було всередині, повністю увійшло в моє тіло.

Я бив далі, поки не закінчилися сили. Руки – червоні, липкі. Все кругом мокре. Довбаний наркотик.

Я спробував підвестися та впіймати власне дихання. Заземлити себе. Але не зміг. Світ навколо почав плисти. Затремтів як помаранчеве желе.

Руки й ноги мені хтось наповнив розпеченим металом. Воно боліло, вивертало мої імпланти й притискало тіло до бетонної підлоги одночасно.

Останнім, що я зміг розрізнити, було щось схоже на силует Ісаї, чи його тінь. Я ще спробував збагнути, куди ж це подівся мій релігійний напарник, і чому я не бачу його тіла.

Однак цій думці не судилося розвинутися далі. Я впав.


📖👁️ Книга бачить тих, хто читає. Залиш оцінку, або коментар.🖤