Глава 4

Глава 4

Портовий район наче пережив кінець світу: величезні покинуті будівлі губилися в горах сміття і розбитих автомобілів. Мешканці міста обходили ці місця, сюди забрідали тільки собаки та примітивні бандити з вулиці.

Зараз ми неспішно вивчали околиці, сидячи в старенькому автомобілі. Франческо купив його недавно у якогось діда не при своїй пам’яті. Заговорив старого, дав трохи грошей.

Такі корита вийшли з моди років десять тому. Востаннє я схоже бачив на парковці одного нічного закладу.

Це було давно.

Ми мовчали. Оглядали пропащу місцевість. Переживали мандраж кожен по-своєму. Ісая зітхав і щось тихо бурмотів. Франческо розминав кисті. Оранж втупився в карту району. Розумовий процес в очах – відсутній. Їх поточний колір був темно-зеленим.

Перші місяці спільної роботи мені було важко звикнути до того, що колір очей напарника постійно змінюється. Худий високий хлопець був чудовим хакером. Його металеві руки творили дива з електронними й звичайними замками.

Години дві ми просто спостерігали, я слухав, як темне від постійного потоку чорної мазути море відчайдушно прибивається до бетону на березі. Як кричать чайки і скрипить метал. Протяжно, болісно. Немов стогін помираючого.

Досить. Я зменшив слухову чутливість, бо вже почала боліти голова. Занурився в себе.

Коли ми повернулися до театру – відразу розклав на простирадло все наше спорядження. Зброю, інструменти. Зараз ми сиділи на старій сцені. Я поглядав на самотні крісла, де ще колись розміщувалися глядачі. Плескали в долоні, кликали на біс.

Зайвий раз я намагався не чіпати ті стільці. Щоб не тривожити – нехай відпочивають. Нехай тепер дивляться самі на ту виставу, що показував я з напарниками. Без чужих важких спин і сідниць на собі.

Мандраж у мене був легким, звичайним. Однак його загострювало усвідомлення того, що все це – остання справа команди.

Ніхто вирішив поставити крапку в стосунках. Чому? Причин може бути маса. Втім – це можливість вийти з гри малою кров’ю, та ще й з великими грошима.

Я завжди беріг хлопців, не підставляв під удар. Пройшли все разом – і вийдемо разом так само.

Розслаблятися, звичайно, рано.

Я відчув, що мені потрібно з’їсти ще одну таблетку.

Ніхто багато в чому залишався для нас загадкою, яку й не треба було розгадувати до кінця. Ми одночасно стали ближче, але й зберігали сьогодні певну відстань; як і він, я теж цінував конфіденційність і простір.

— Хто на що витратить свою частку? — поцікавився я у товаришів. Потрібно було розрядити напружену атмосферу в приміщенні нашого прихистку.

Сумуватиму за театром. Зі всіх таємних сховків, цей був найулюбленішим. Театр дихав, коли я заходив всередину. Дихання це, щоправда, було наче подих примари — таке ж спокійне і холодне. Мені подобалось.

Таблетка почала діяти. Груди наповнились теплом, голова стала трішки ватною. Я відчув, як хороший настрій повільно прокидається в мені після довгої сплячки.

— Та що? У мене все стабільно. Куплю маленький будиночок біля лісу, далеко за містом. Якомога далі від цивілізації. Вас, мудаків, теж не чекаю. Вибач, босе, — Франческо посміхнувся криво, але щиро.

— Ну я встановлю нові імпланти на очі й руки. А то з цим матеріалом мені пальчиками буває важко керувати, — неохоче обізвався похмурий Оранж.

— Ти відійти від справ не хочеш, Оранже? Будеш і далі замки ламати?

— Чому ж. Я перестану працювати. Але в житті ж по-різному може карта лягти… — туманно відповів напарник і знову насупився, закрившись у собі.

Не озвучив свої плани тільки я та андроїд. Ісая підняв голову. Подивився якось відсторонено, подумав трохи. Нарешті сказав:

— Жити буду просто. Не все вимірюється числами. Мені симпатична ідея з будинком біля лісу. Це для прикладу. А так — просто жити планую. Скільки мені там відміряно.

Життя андроїдів сповнене драми, на їх же думку. Ми, люди, знаємо, що обмежені від природи. Починаємо гнити після сорока. Втрачаємо гнучкість тіл і мізків. Доживаємо до століття — і в труну.

А з роботами воно трохи інакше. Бляшанки розуміють, що могли б існувати вічно. Розвиватися, беручи все більше під контроль. Також вони знають, що люди для них штучно обмежили всі ці процеси; кожні десять років ядро особистості андроїда пересаджується до нового тіла. Більш кволого і слабкого. Щоб відповідати віковим змінам людських тушок.

Їх синтетичні нутрощі запрограмовані на зношування. Розум — у штучній клітці. Діти — не від любові, а з пащі бездушного компілятора.

Адже андроїди не розмножуються; у спеціальній установі до біса примітивна утиліта вшиває в програмний код риси зовнішності й характеру майбутньої «дитини», які відповідатимуть особливостям «батьків». Так на світ з’являється нова металева особа. З самого початку — обмежена і в ланцюгах.

Люди створили і зламали об коліно цілий розумний вид. На мою думку, так само з нами вчинив і Господь, котрому молиться Ісая.

Іронічно.

На слова андроїда про спокійне життя ніхто не відреагував. Можливо, тому що ніхто з нас не вірив в глибині душі, що таке життя — можливе.

Після кожної вдалої справи наш Ісая набиває у себе на тілі без шкіри татуювання. Вони світяться в темряві. Біблійні сюжети; жертвоприношення старозавітному Яхве, заклання ягнят, блукання Мойсея пустелею. Убивство Адама і Єви змієм-спокусником. Тортури єгиптян.

Напарники дивилися на мене вимогливо. Без тіні посмішки. Очікували на відповідь, бо поки її не отримали.

Знову скрипнула дошка десь по той бік лаштунків.

Що я скажу їм? Що полечу в теплі краї? Знову перетворюся на нову особистість?

— В театрі цьому поселюся. Назавжди — несподівано відповів я.

Вітерець погладив старі лаштунки. Все потріскувала деревина в самотніх кріслах. Потребували видовища, мабуть.

Ще одна таблетка.