Глава 1

Глава 1

Яскраво-помаранчевий захід сонця. Я стою над мертвим тілом одного з моїх напарників і намагаюся зрозуміти, що сталося.

Контейнер з наркотиками – поруч.

Кров на рукавичках все ніяк не висохне. Капає і капає вниз, утворюючи ріки. Я крокую липким бетоном – мене нудить від запаху.

Потворні демони повилізали з глибин, і сьогодні вони змушують мене кричати.

Тварюки намагаються дістати мене через розбиті вікна старого приміщення, скалять гострі ікла.

Я чую гепання їх копит на даху. Лютують, тому що поки не роздерли мене.

Морди миготять. В жовтих очах бачу лишень злобу.

Сам намагаюсь не глядіти під ноги. Там повзають черви. Багато слизьких хробаків повзуть підлогою – ні початку, ні кінця. Тільки довгі тремтячі відростки, схожі на розпоротий кишківник когось гігантського.

Гній із кров’ю.

Крові стає більше, вона вже сягає мені щиколоток.

Не можна спинятись.

Один із червів обвився навколо шиї мертвого товариша.

Потрапити до диявольської безодні виявилося дуже просто.

В голові знову запаморочилося. Я присів біля великого ящика.

Всі вони мертві. Замовкли навіки. Мерці не можуть говорити, лишень спостерігають за всім, що діється. Сміх лине з розірваних черепів. Покійники тішаться, живі – ридають.

Я поки ще був живим.

Монстри продовжували кружляти навколо будівлі. Утробні звуки голоду й хижацького азарту. Гарчання. Ще трохи – і вони всередині.

Божевільні тіла з трьома руками і без ніг. З пуповиною навколо дужої шиї, що зашморг нагадує. Вони повзли. Плели червоне павутиння. І випльовували з себе нових і нових червів.

Пальці сильніше стискають пістолет, але боюсь, що якщо подивлюсь на нього – виявлю щось живе й гидотне.

…Хоча все пішло шкереберть не одразу, звісно.

Людина, на ім’я Ніхто зустрілася зі мною в непримітному кафе. Запропонувала нову справу. Я якраз повернувся до міста, і тепер мене чекала вигідна робота певного рівня ризику.

Нічого такого, чого я ще не робив.

— Що можеш сказати мені про старий портовий район? – поцікавився він.

Звичайний чоловік без будь-яких модифікацій тіла, на перший погляд. А от там, за приємною фізіономією, білою сорочкою й чорним діловим костюмом – щось заховано. Обов’язково.

— Паршиве місце. Базується кілька дрібних угруповань, стоїть пара житлових будинків. Зараз там сім’я Вернфорт намагається свій вплив відновлювати. Сміттєзвалище недалеко. Занедбані халупи. Не думаю, що щось змінилося.

— Ну от таке, як ти кажеш, паршиве місце для своїх справ вибрали декілька талановитих умільців. Отже, вникай у справу: певні добродії вивели щось неймовірне і перспективне. Зробили вони це в таємниці від усіх, надіються вигідно продати. Покупець вже знайшовся. Є дані, що речовина здатна витіснити з ринку Синтез. Ти ж згоден, що такий небезпечний вантаж повинен знаходитися в надійних руках? І що його потрібно прибрати з вулиць?

Ніхто усміхнувся кутиком губ. Відпив свою каву з маленької чашечки. Я ж нічого не замовив, окрім склянки води, щоб запити таблетку знеболювального.

Пив я їх постійно.

— Витіснити Синтез? – перепитав я. – Цю убивчу легенду? Нереально. Але тобі вдалось мене заінтригувати.

— Що було нереально вчора – стає реальним сьогодні. Ти це повинен знати як ніхто інший. Так само й наші добродії вирішили. Власне, тут і потрібні твої таланти.

На нашому столику одразу опиняється жовта тека.

Скриня з секретами.

Він вказує на неї доглянутим нігтем вказівного пальця:

— Тут все, що треба. Ознайомишся.

Я кивнув і взяв теку. Ніхто допив каву великим ковтком. Нахилився ближче:

— Хамелеоне, це остання справа. Після неї прощаємося.

— Ясна річ. А надовго?

— Думаю, назавжди.

У кожної людини є свій запах, але Ніхто був стерильним. Він не пахнув. Ніколи не торкався поверхні столу, це я теж помітив. Хоча сам для зустрічей обирав заклади харчування.

Не залишав слідів, чи двозначностей в словах. Якщо сказав щось про останнє діло – отже, малося на увазі саме це.

— Чому так? – щиро цікавлюся, бо ще поки не думав про нашу розлуку.

— Пора… А ти хіба ніколи не мріяв про свій гранд фінал, Хамелеоне? Про можливість закрити все й одразу? Заспокоїтися?

— Після смерті заспокоюсь.

Він чомусь посміхнувся. А я більше нічого не додав. Не бачив сенсу вести філософські бесіди з цим типом. Мене бентежив його завжди порожній погляд без жодного натяку на життя в очах. Цей погляд тепер тримався точно по центру мого лоба, як приціл.

— Добре, я зрозумів. А які умови?

Чоловік, на ім’я Ніхто, обережно відклав свою чашечку в бік, так, щоб дати натяк офіціанту.

Втім, у мене не було підстав чекати підступу. Тому що Ніхто платив завжди. Ми давно знайомі. Хоч я й тримаю певну дистанцію, але ми вже вивчили один одного, як стара подружня пара.

— Умови тобі сподобаються. Чи хоча б раз я тебе підводив?

📖👁️ Книга бачить тих, хто читає. Залиш оцінку, або коментар.🖤