Глава 5

Глава 5

Вийшла Віолетта. Тепер вона прямувала до мене, проте свій погляд я не відводив від машини в темряві. Віолетта пришвидшила ходу, врешті побігла. Нетерпляче якось. Обхопила мене руками:

— Коханий! Воно тут?

Киваю. Я хочу різко взяти дівчину за руку й разом рвонути до авто, але не встигаю. Двері припаркованої у пітьмі тачки відкриваються, і позаду мене лунає шурхіт.

Різко розвертаюся, викидаючи руку з пістолетом. Стріляю на звук. Грудьми загороджую Віолетту. Кричу: «Біжи!»

Я встиг вистрілити раніше, ніж людина в довгому плащі. Спалах. Я майже не примружився. Встиг помітити збоку щось…

І відчув різкий болючий удар під ребро.

Ще не розуміючи, що відбулося, спробував знайти очима Віолетту. Кохана різко штовхнула мене, вибиваючи з руки пістолет. Я опустився додолу.

Тепле потекло сорочкою на місці удару. Різкий приступ болю пульсацією віддав у грудях. Я застогнав. До Віолетти підійшов якийсь чоловік.

— Бідний Ленні, бідний Ленні. Спочине з миром бідний Ленні…

Незнайомець у такому ж плащі підняв з землі мій пістолет і направив його дуло на мене.

Очі його — механічні. Найдешевші з можливих, штучно вирячені. Нападник був схожий на жабу із нічних кошмарів.

— Віолетто… Ти…? — Дихання перехоплювало. Я помацав місце удару, подивився на пальці. Кров. — Ти що?!

— Вибач. Ти хороший. І… — Мовчить. Підбирає слова. Виродок поряд важко дихає. — Ти справді мені дорогий. Але я хочу жити. Ти забезпечив мені і моїм братам… — Вона знову замовкла, перевела погляд на тіло, що лежить позаду. — Братові кілька хороших років. І ти убив Ленні. Я не можу тобі це пробачити.

Віолетта сумно посміхнулася, складаючи невеликого ножа. В її зелених очах я справді побачив відблиски сліз.

І тільки що й встиг подумати, який же я наївний дурень. Ніколи не закохувався надто сильно — а тут раптом така прив’язаність.

Я побачив, як маленькі крапельки з неба опускаються на вродливе дівоче обличчя. Змішуються зі сльозинками.

Як її «брат» хижо висунув язика і вже готувався мене застрелити. Очі його майже викочуються з орбіт. Дешевий пластик уже давно роз’їв його душу й тіло.

Колись і його прикінчить красива Віолетта.

Я зіщулився, готуючись прийняти кулю в голову.

Ну точно. Вона ж підливала мені щось. Звідси й залежність. Постійні візити. Розрядка. Полегшення. Їли й пили — разом. Взяла на гачок.

Ой, дурень… Жити в цьому місті, працювати кур’єром, знати про темну серцевину всього насущного. І так втрапити.

Товстий палець виродка з жаб’ячими очима майже натиснув на спусковий механізм. Він жадає це зробити. Тому — зробить.

Всі мої почуття, плани, бажання допомогти «принцесі в біді» — хімічна реакція від невідомих речовин.

І що ж краще? Бути порожнім, не відчувати нічого, зате по своїй волі? Чи повірити на мить у казку? Піддатися солодкому мареву?

Краще не бути таким наївним віслюком, як я.

Раптом — серія різких звуків зліва. Спалахи, шипіння. Чоловічий крик. Мить — і я повертаю голову, бачу знайому фігуру з модифікованим оком, що світиться в темряві.

Куб. Мисливець. Все ж вийшов на мене.

Я відчув, що ще можу. Ще живий, і тіло наче слухається. Ковтнувши слину, я різко побіг, а зовсім близько від мене пронісся лазерний промінь.

Ще постріл. Я біжу, неслухняними ногами вже майже завертаю в укриття, за стіну занедбаної фабрики.

Як раптовий пекучий біль у спині вибиває мені ґрунт з-під ніг, і я падаю.

Вцілив.

Намагаюся обпертися на руки й піднятися. Контейнер міцно прикріплений до мене ременями. Він — цілий.

Я глянув туди, звідки вівся вогонь. Віолетта лежала біля своїх «братів», про яких я досі нічого не знав.

Неспішною ходою до мене наближався Куб із лазерною автоматичною гвинтівкою в руках.

Десь на дорозі почувся звук двигуна. А ось і його люди. Невже не побоявся таки залізти на чужу територію? Либонь, ризикував Куб не просто так. Я — свідок. Мене треба прибрати.

Я знайшов у собі сили, все ж підвівся на ноги. Притулився спиною до цегляної облупленої стіни. Куб став навпроти мене. Уважно подивився на мої тремтячі руки. В них я стискав новеньке серце.

— Твоя дурепа вже всім навколо проговорилася, що скоро добре заробить. Що її тарабанить наївний клоун з Компанії. «Вінсенте», віддай мені серце — і я не вб’ю тебе.

Кумедний.

Переборюючи бажання закричати від болю, я зціплюю зуби й кажу:

— У мене в спині й збоку дірки. Я вже мрець. Невдало жартуєш, Кубе.

— Все ще можна виправити. Віддай серце. Ми домовимось.

Ми домовимось?

Елегантна сорочка, значно дорожча, ніж моя. Вишукані черевики та штани. Ось тільки їх справжній колір визначити було важко. Бліде освітлення все навколо перетворювало в суцільну мляву блакить.

Я підняв погляд на мого рятівника. Металеве серце було досить чутливим до будь-якого тиску, і я легко міг його зіпсувати необережним рухом.

— Не домовимося, Кубе. І в мене є ім’я. Макс.

З цими словами я через силу посміхнувся і втиснув пальці своєї нелюдської руки в серце.

Хрускіт металу.

Куб стріляє.

Кілька довгих черг із лазерних променів вдаряються мені в груди й втискають тіло в стіну.

— Ідіот.

Я повільно сповзаю на землю, і останнє, що бачу перед тим, як розчинитися в неоновій блакиті — Віолетта. Вона була далеко, однак її очі були відкриті. Я впевнений, що я їх бачив.

Куб опустив гвинтівку й попрямував до автомобіля, де його чекали спільники. Все було скінчено.

📖👁️ Книга бачить тих, хто читає. Залиш оцінку, або коментар.🖤