Глава 4

Глава 4

Сумка з контейнером лежала там, де я й залишив. Переконавшись, що ніхто не спостерігає, я відсунув каналізаційний люк на місце і глянув на циферблат годинника. Пора йти.

Я витратив час, заряджаючись у клубі, але без цього надовго мене б не вистачило. Відморозки не будуть шукати мене в цьому районі сьогодні вночі. Рух може початися завтра, але мене це вже не зачепить. Світанок я планував зустріти не в місті.

Озираючись, я звернув до неосвітленої вулички. Розчинився в темряві, переходячи на біг.

Все почалося кілька місяців тому, коли я зустрів Віолетту. Вона була зовсім людиною, тільки ступні металеві мала.

Тоді я працював кур’єром у дві зміни. Штат скорочувався, доставляти товар було нікому. Керівництво не заперечувало, а мені — додатковий заробіток.

Світ збожеволів; населення потопало у злиднях, але все одно продовжувало купувати нові запчастини й модифікатори. З того, що я сам бачив — люди страждали від голоду. Економили на харчуванні для немовлят, лишень би відкласти на нову «прошивку». Йшли на злочин і обман, нічим не відрізнялися від звичайних наркоманів.

Інколи думаю — якби у мене було бодай трохи більше грошей, чи робив би я так само? Навряд. Не тому, що я такий хороший хлопець. Просто… Бездушно воно якось. І від цього — моторошно.

Якось наприкінці робочого дня я привіз додому цій дівчині замовлення. Набір адаптерів, біохімічних препаратів, які зазвичай вживаються за кілька тижнів перед черговою імплантацією модифікаторів.

Це був один з найбідніших районів міста, переважно тут мешкали люди з мінімальними змінами тіла або й взагалі без них. По суті, не зовсім-то й жили — радше виживали, потерпаючи від закономірного презирства інших.

Багато хто зривав спини на важкій роботі, щоб виграти путівку в краще існування. Стати чимось більше, ніж обмежений м’ясний біоробот з кістками. Мені як нікому іншому були відомі ціни на органи й окремі частини тіла.

Отже, я ризикнув, заїхавши до неблагополучного району пізно ввечері. Двері мені відчинила вона. Красуня з дуже короткою стрижкою і яскраво-зеленими очима. Запросила зайти. Втомлений і без жодного бажання знову повертатися назад, я залишився у неї.

Ми піддалися спокусі. Переспали. Наклалася моя втома, щоденна безнадія. Її пристрасть і хіть. Ми вчепилися одне в одного як ті звірі голодні. Були знайомі кілька годин, а відчувалося воно як вічність.

І я почав приходити ще. Трохи випивки. Відвертих розмов і штучної їжі.

Віолетта жила сама, її мати недавно померла. Вона говорила, що їй самотньо й страшно. Що дуже хоче вирватися з цих нетрів.

Її зелені очі, запах шкіри, гострі нігті в моїй спині — все це притягувало. Моє тіло потребувало ще і ще, і я досі не можу сказати: почуття це між нами вибухнули, чи просто хвороблива тяга через самотність.

Але коли я після чергового робочого дня замість своєї квартирки приїжджав до Віолетти, то наче оживав.

Спати з нею було немов заряджатися струмом — світ наповнювався теплими, насиченими кольорами, я блаженно посміхався. Дівчина пестила моє тіло своїм, а серце — солодкими словами.

Одного разу вона ніби випадково проговорилась, що в іншому місті в неї є рідня, і було б добре туди переїхати. Зі мною.

Очі вимогливо дивилися, обмацували нутро в мені. Щось приховували. Я не міг відірватися. Провалився в неї.

Так склалося.

Стрімко, можливо, неправильно. Але я вже палав. Таке полум’я не погасиш.

— Давай поїдемо звідси. Забери мене і будемо разом.

Я дивився на оголену спину, втягуючи в себе дим дешевої цигарки.

— Я не можу тут більше бути. У мене хворе серце, Макс. Так було і з мамою. Ми спробували зібрати гроші на штучне… — Вона відвертає обличчя в сторону, я бачу профіль з маленьким носиком та красивим вигином губ. — Але ми не встигли, було вже пізно. Я почала приймати адаптери і збирати гроші, але мені не вистачить.

Далі вона плаче. Я притискаю її голову до свого плеча і мовчки дивлюся в нікуди. При місячному світлі я прийняв рішення. Прохання Віолетти стало вердиктом.

— Допоможи мені.

І я допоміг. Куб разом з командою працював на сім’ю Альфа. Ділки звідти повністю контролювали постачання й збір великої частини усіх деталей у місті. Це не було секретом. А в мене було багато знайомих. Полюбляв я побалакати тоді.

Я жодного разу не цікавився тими справами, просто виконував обов’язки кур’єра. Але якось дійшла до мене чутка, а потім я скористався своїм болючим “талантом”, підслухавши емоційну бесіду Куба з якимось типом вже після завершення робочого дня. Я якраз тоді до Віолетти в гості в черговий раз збирався.

Їхня розмова була довгою, мені достеменно стало відомо, що незабаром прибуде партія високоякісних органів. І Куб збирається її без шуму продати.

І що ж я вирішив зробити? Ризикнути. Розбагатіти. Поряд — не найгірша дівчина на світі. Ще й красива. Захотілося пожити достойно хоча б трохи. Можливо, створити сім’ю.

Життя ж летить. Раптом більше не буде в мене шансів своє вхопити? Ото ж бо.

Таким чином шлях назад було відсічено, як і плани на планомірне життя зі спокійним сном…

Сьогодні ввечері мене спіймали на місці злочину, і почалася гонитва, яка завершиться лише тоді, коли ми покинемо місто.

Заздалегідь придбаний пістолет був за спиною. Стріляв я лишень у тирі, але досить прицільно, навіть з однієї руки. Якщо чесно, я ніколи не мав наміру натискати на спусковий механізм, тримаючи когось на мушці. Але розумів — тепер може статися по-різному.

Я зупинився, щоб перевести подих, знову подивився на годинник. Віолетта вже чекала.

Вийшов із тіні прямо на широкий проспект. Прискорив крок. Сам Куб навряд чи з’явиться тут. Він не хоче, щоб хтось взагалі дізнався про ці маніпуляції зі штучними органами, не хоче злити сім’ю Вернфорт зайвий раз, а ця територія належала їй.