Глава 2

Глава 2

Стрибок. Руки ледь не зісковзують з металевої поверхні огорожі, швидко видряпуюсь і перевалююсь на протилежну сторону. Не дуже вдале падіння. Ще стрибок — і я в кущах.

Серцебиття. Потужні баси. Чутливість можна трохи зменшити. Я розстебнув плащ і заглянув до невеликого контейнера, що був прикріплений до мого поясу.

На відміну від мого, це серце не билося. У відблисках неонового світла металевий орган здавався холодним, ніби зробленим із льоду. Я торкнувся його рукою. Зачинив контейнер назад.

Я знав, що роблю, коли прямував сюди. Сімʼї Альфа і Вернфорт ворогували багато років, постійно переходили одне одному дорогу. Гризлися за мʼясо в камʼяних джунглях.

Тільки недавно їх лідери домовилися про щось на кшталт миру у звʼязку з появою проблем, які могли підкосити бізнес і тих, і інших. Це з того, що мені було відомо.

Однак члени обох структур продовжували спідлоба дивитися один на одного. Клуб розваг належав Сонні Вернфорту.

Доклавши величезних зусиль, я знову напружив слух. Крізь музичну какофонію вдалося розібрати чоловічі голоси:

— ...нікого немає, на парковці порожньо. Не доводьте моїх людей до гріха, покиньте територію. Інакше мені потрібно буде обговорити з вашим керівництвом це лайно, яке ви тут творите.

Ага. Отже, я все зробив вчасно і майданчик вже обшукали. Ну, тепер Кубу нічого не залишиться, як проковтнути образу та піти.

Звичайно, він не розповість своєму «керівництву» нічого. Я знаю це. Куб спробував ще раз, в його голосі вже не було такої впевненості:

— Він пробрався до клубу. Ця гнида сховалася на парковці, і поки ми говорили, залізла всередину.

— Я не хочу більше слухати вашу маячню, є що сказати — хай сюди приходять люди серйозні, не псуйте свято, сьогодні у мого товариша день народження.

Один з охоронців тихо гмикнув і голосно вилаявся. Мою голову наповнила важкість, біль, у вухах шуміло сильніше.

Досить. Я й так почув достатньо.

Отже, історії про зневажливо-культурний тон Сонні Вернфорта були правдивими. Старого боялися не просто так, в місті ще давно пройшлися чутки про те, як він власними руками зняв скальпи з пари молодих хлопчаків, що пошкодили чи то ворота його особняка, чи лобове скло улюбленої тачки.

Я витер лоба, повільно виліз із кущів. Біля входу в клуб вже стояла черга. Голодранці, ігромани. Прості люди — теж. Побачиш у натовпі, то й не здогадаєшся, куди щопʼятниці вони заходять.

Я прилаштувався до кінця черги і втягнув голову в плечі. Охоронець оглядав нас абияк, навіть не змінюючи свою звичайну гримасу презирства. Отже, принизливого допиту чи оглядин не буде. І то добре.

Ласкаво просимо. Я залишаю вхідні двері позаду — і мене наче проковтує бридкий пульсуючий організм. Стіни дрижать від музики. Звідусіль лунають голоси. Стогін. Крики болю. Грайливий сміх.

Це перший поверх розважального закладу. Колір світла змінюється, робить простору кімнату то зеленою, то блакитною, то темно-червоною. Спідня білизна танцівниць змінює колір теж. Танцпол, біля нього — кілька зголоднілих за жіночими принадами чоловіків, збоку — ігрові сидіння, в центрі — барна стійка. Мені саме туди.

Андроїд в капелюсі сомбреро вже побачив мене і повільно відставив убік склянку, яку до цього протирав.

— Вечір. Зроби мені один «Азот», а ще відкрий одне місце для кайфу. З підзарядкою.

— Вечір, — байдуже відповів робот і відразу ж взявся виконувати замовлення.

Я сів біля стійки. Крадькома оглянув сьогоднішню публіку. Відвідувачі першого поверху — звичайні роботяги. Далі їх не пропустять.

Дівчата з помітними пошкодженнями на синтетичних обличчях крутили стегнами. Однак не було якоїсь зваби чи грації у їхньому танці. Кожен рух — трохи зламаний, і виглядали танцівниці наче ляльки з відстібнутими шарнірами.

Вони хотіли підморгувати — натомість їх очі сіпалися. І жодного усвідомлення чи сенсу в поглядах.

Сам ти можеш дивитися на них скільки завгодно. Клади перед ними купюри. Але ніколи не торкайся. Дотики — для тих, хто на інших поверхах.

Все горланила музика. Рвана, істерична. Як серцебиття божевільного вбивці: гепання пришвидшується з кожною секундою — блискуче лезо входить у чиєсь тіло. Випускає кров.

Холодна й повністю бездушна електронна музика примушувала почувати себе оголеним на страті — чужій чи своїй. А світло в приміщенні наче з глузду зʼїхало. Якби я хворів на епілепсію — мене б вже вдарив приступ від такого частого блимання.

Зазвичай у пʼятницю тут показували особливі шоу. Потрапити на інші поверхи, щоб подивитися наживо — ще те завдання для бідноти на кшталт мене.

Сам я не бачив того всього, але чув, що казали люди. Темні ігрища, де андроїдів-дівчат накачують наркотиками та примушують себе розбирати на запчастини в приступах шаленого екстазу. Під музику, в променях яскравих прожекторів.

Мені уявлялося, як захоплені крики глядачів входять в унісон із відчайдушним криком металевих панянок.

Їх синтетичні голосові звʼязки розриваються. Задоволення для глядачів. Втрата себе для учасниць. Хороший заробіток для власника клубу.

Офісні клерки, усміхнені банкіри, ефективні менеджери щопʼятниці брали до рук циркулярну пилу чи свердло. Молотки. Щипці. Віддавали добру частину своєї зарплати тільки за те, щоб розпиляти металеву дівчину, яка кричатиме від оргазму в процесі.

Розчавити її процесор підошвою — відчути себе богом.

Шепотів дехто, що там не тільки андроїдами обмежується публіка. Але чи були це просто чутки, чи ні — залишалося гадати.

Словом, досить незвичні розваги для себе придумували городяни. Другий поверх, третій, четвертий. Нульовий. Що там відбувалося довгими ночами — хто зна?

Власне, тому зараз тут не було багато відвідувачів. Всі намагалися пробитися нагору, спробувавши уникнути стусанів і знущань від посіпак-охоронців.