Глава 1

Глава 1

Вони слідували за мною, як мисливські собаки. Я — намагався втекти. Вліз у проблеми, накликав на себе гнів жорстоких відморозків.

Звук мого дихання заглушав тупіт ніг переслідувачів. Я різко завернув до вузького провулка, швидко вибрався на паркан і перестрибнув його.

Трохи забив руки під час приземлення. Відштовхнувся від землі роздертими долонями. Ривком подався вперед — і опинився посеред паркового майданчика будинку розваг «Неонові Примари».

Холодне синє світло неонової вивіски покривало все навколо. Бігти далі не було сил. Я — в клітці. Притих серед припаркованих машин.

Кожен удар мого серця чувся в барабанних перетинках так, ніби я сам собі аплодував усередині черепа, а кожна думка перетворювалась на удар об метал. От тільки аплодувати було нічому.

Біль у розідраних долонях запалював свідомість.

Люди Куба ще поки не калічили мене — а присмак крові вже витав на кінчику язика. Передчував.

Вечір п’ятниці. Серйозні люди найближчих кварталів зібралися сьогодні тут, щоб випити і зайнятися тим, про що говорити не можна. А також — вирішити насущні справи, погратися із собою й іншими.

Не дивлячись на свист у власних легенях, я розчув, як Куб лається. Отже, вони вже тут.

Трохи віддихавшись, я притулився до дверцят одного з автомобілів, завмерши. Прислухався. Вловити кроки Куба і його людей посеред майданчика було неможливо — з нутра «Неонових Примар» гриміла гучна музика.

У блакитних сутінках здавалося, ніби машини випинають спини, як хижаки, що застигли перед атакою.

Підготовка перед стрибком на жертву.

Біля чорного входу заливалася сміхом компанія молодих людей. Напевно, вони були під Синтезом. Напевно, проскочити непоміченим не вийде. Куб стрілятиме по ногах. Потім — будуть допитувати. Не можна попадатися. Не зараз.

Серце наче з божевільні вирвалося — билося люто, все набираючи обороти.

Спроба сконцентруватися вдалася не відразу, і тільки через декілька секунд я зміг активувати систему. На щастя, вона спрацювала правильно. Мій слух відразу ж посилився — вдарив прямо в перетинки шалений рваний темп музики, а також сміх молодих безтурботних бовдурів.

Перед очима спалахнув невеличкий інтерфейс. Я ще трохи збільшив чутливість — і світ розлізся на сотні передсмертних звуків: клубні баси краяли мозок, кожен найменший рух шин по асфальту на дорозі поряд звучав як хрускіт кісток.

Треба було виокремити їхні кроки. Я майже бачив, як спітнілі та замучені виродки вибігли з провулка сюди і з відчаєм усвідомили, що я встиг сховатися. Куб, ймовірно, вже й сам запустив свою систему, якщо не зробив цього ще, як тільки почалася погоня.

Він, наскільки я знав, поки що не встиг обладнати своє ліве око нічим, крім здатності бачити в темряві. Бо якщо це не так, то мені кінець.

Я ще раз озирнувся довкола — нікуди тікати. Темні тіні від машин уже повідкривали пащі, щоб мене роздерти. І я не розумів, куди подітися.

— Десь тут. Рейно, Хіт — ці ряди. Решта — туди. Річі, ти зі мною.

Тихі дотики взуття об асфальт. Кашель. Чую. Нарешті. Переривчасте дихання «пройшло» зліва. Кільце ставало вужче, а розправа — ближче.

Якщо я непомітно перетну частину парковки, то зможу обігнути «Примар» збоку і дістатися головного входу. Як розмовляти з охороною — питання інше, але бігти далі я вже не міг.

Сили покинули тіло. До того ж уже скоро мій череп розколеться від удару тупого болю. Потрібно встигнути. Куб не стане входити всередину «Примар» — так я виграю трохи часу. Головне — дістатися.

Музичний трек, що почав грати тепер, змусив стиснути зуби. Кожен бас ударяв у вушну мембрану.

Трохи заспокоїлись легені. Тихо прокрадаючись повз припарковані автомобілі, я раз за разом відходив з лінії, якою до мене рухався хтось із переслідувачів.

Ледь помітні постаті відморозків миготіли то тут, то там — я завмирав. Одразу ж ховався. Слухав абсолютну тишу і думав, чи не здалося мені?

З дверей чорного ходу вийшов хтось, ймовірно — охоронець.

— Ей, що там за рух?!

Я ледь не скрикнув, бо своєю гучністю цей голос ледь не розірвав мені мозок.

Так відбувалося завжди. Щоразу — руйнуються судини. Розбивається структура мисленнєвого центру. Знайомий лікар казав, що якщо я продовжуватиму користуватися системою — одного дня просто втрачу зір. Перестану говорити або чути.

Він був одним із тих, кому я довіряв свій секрет.

На мить я затамував подих. Дорогою проїхала вантажівка, і я відчув, як задрижало скло у вікнах будівель, що стояли поряд.

Вух торкався чийсь шепіт, бубоніння. І хоч я розумів, що всі ці джерела звуку не можуть мене тут помітити, але все одно відчував холодні дотики чужої присутності.

Незатишно.

Я слухав безодню — якось вона може забажати почути й мене.

Сміх молодих наркоманів припинився.

— Сховай зброю. Спокійно, ми тут не задля конфлікту. Десь тут у вас заховався щур. Він нам винен.

Крок, ще крок, перехід до іншої машини. Великий паркан уже ближче.

— На місці стій! — гаркнув охоронець, і більшу частину паркувального майданчика осяяло прожектором.

Я притулився до дуже дорогого граві-мобіля, спробував розглянути, що відбувається під клубом.

Вийшли ще люди. Малолітні наркомани швидко відступили всередину. Звідси я міг розгледіти тільки частину всієї картини: охоронець стояв і тримав у витягнутій руці револьвер, прожектори висмикували Куба з нічної пітьми.

— Спокійно, кажу, тут один сховався у вас, щойно прибіг, десь тут. Ми його візьмемо і підемо. Він нам винен.

— А я тебе знаю! — подав голос хтось невидимий. — Ти з «Альфи»!

Розпочалась метушня. Користуючись нагодою, я наблизився до мети ще ближче — тепер від огорожі мене відділяло півтора десятка метрів.

Наперекір вкрай болісній чутливості, я не вимкнув систему. Можливо, не всі люди Куба зараз стоять поруч з ним. Хтось міг крастися позаду. Підібратися непомітно — і все.