Розділ 21.

Усі бойовики вже давно зникли з поля зору. Для них виконати коло присідань і віджимань не викликало труднощів — та й форма не сковувала рухів для чоловіків. До того ж бойовики завжди були краще підготовлені. Сильна половина лікарів теж поступово переходила до віджимань або навіть забігу.

Решта ще оточували ректора, що мене, безсумнівно, тішило. Обігнати потрібно було якомога більше студентів, щоб гарантовано забрати місце в цьому факультативі. Він мені, звісно, триста сорок чотири рази був не потрібен, але професор Дюпон непрозоро натякнув, що трапиться, якщо його учениця не пройде таке просте завдання.

Права на помилку не було.

Благо, дівчата солідно гальмували процес — хто тримав спідницю руками, а значить не міг повноцінно виконувати вправу, хто просто фізично не міг подужати вправи. Найважче було на віджиманнях.

Це було справжнім випробуванням і для мене. Добре ще присідання — тут я впоралася швидко, а за допомогою ректора і зручної форми, навіть не спітніла. Але ось віджимання…

Сяк-так опустилася на коліна, безпорадно озирнулася. Залишилося трохи менше половини людей, і я сподівалася встигнути наздогнати решту.

Професор не спускав із мене очей, поки я крекчучи опустилася до землі і… там і залишилася. Піднятися можливості не було зовсім.

Полежала із секунду, видихнула і спробувала підняти своє тлінне тіло вище, але марно. І як я маю десяток разів так піднятися?! І без магії.

Повз мене проходили студентки, посміюючись над потугами єдиної дівчини-бойовика.

— Що, Лейт, ти як завжди? — почула я голос Ламілії.

Підняла на неї потемнілі очі. Дівчина обтрушувала руки й коліна — явно закінчила завдання і вже поспішала до забігу. Її спідниця розвивалася на вітру. В такому одязі бігати те ще задоволення — раз у раз тканина задиратиметься, спричиняючи… а втім, Ламілія цього, напевно, і домагається. Важко видихнула.

— Того і гляди професор Дюпон від тебе відмовиться, — посміхнулася вона, уперши руки в боки.

— Ти сама-то поспішила б, — буркнула їй у відповідь.

— О, я встигну, — облизнулася дівчина і блиснула очима в бік ректора, — на відміну від тебе. Чи ти забула про наше парі?

Я не відповіла, тільки стиснула сильніше зуби. От і надумала ж ця вискочка діяти мені на нерви в такий відповідальний момент!

— Навіщо тобі взагалі імператорський показ, якщо ти тільки про ректора й думаєш, — забурчала я і, заведена адреналіном злості, змогла таки зробити одне віджимання.

Уже успіх. Із чола скотилася крапля поту.

Ламілія довго не відповідала, і я присіла, щоби подивитися на неї. Дівчина похмурнішала і відвернулася. Тягнула з відповіддю.

— У всіх свої причини, — кинула вона й побігла швидше, ніж раніше.

Теж завелася адреналіном? Із чого б це?

— Лейт, довго будете прохолоджуватися? — почувся голос ректора за спиною.

— Ніяк ні, — видихнула і знову потягнулася до землі, щоб уткнутися носом у траву.

Тих, що відставали, було вже не більше двадцяти, і я ризикувала плести задніх і зовсім вилетіти із цього курсу. А тому доклала всіх зусиль, щоб шмякнутися носом швидше і приступити до важчої частини віджимання.

Але цього, на мій подив, не сталося. Тіло раптом стало легким і повітряним — і хоч виконувати завдання все ще було важко, але я принаймні могла це робити швидше за один рух на годину.

Лише закінчивши вправу я зрозуміла, звідки сили спортсменки прокинулися в мені. Моїх пальців майже непомітно торкався посох ректора.

Це ж начебто… шахрайство.

— Мені не потрібна ваша допомога, — тихо зауважила я, коли піднялася із землі. — Не в такий спосіб.

Мене почути було нікому — студентів, що залишилися, було надто мало, і всі — на солідній відстані від нас. І все ж я все одно приглушила голос.

Професор Дюпон нічого не сказав, але далі дивився уважно, наче на піддослідного кролика, який раптово вчинив не так, як було вказано в математичних формулах. Навіть неприємно стало. Я обтрусилася і побігла швидше, сподіваючись наздогнати інших.

Біг — моя стихія. Єдиний спорт, де я почувалася впевнено й цілком могла відповідати рівню бойового факультету. Потрібно було тільки пропустити через легені якомога більше вітру й насолодитися його легкими дотиками по щоках. Хвилину-дві на адаптацію, щоби потім…

— Поїхали, — на видиху прошепотіла я і рвонула вперед на всіх можливих силах.

У вухах свистіло, але внутрішній захват заглушав ці звуки, як і біль усередині тіла. Я просто повторювала про себе, що це — мій шлях до правди про загибель дідуся. Мій забіг — одна сходинка, що наближає до фінішної прямої.

Дідусь по татовій лінії був професором у цій самій Академії, доки одного разу його не відправили на імператорську місію. Він не повертався близько року, на наші запити в магічну поліцію відповідали тим, що справа засекречена. А через півтора року нам сказали, що дідусь загинув. Тіла не було, як і відповідей на наші численні запитання.

І я присягнулася, що зроблю все можливе й неможливе, щоб ці відповіді знайти.