Розділ 20.

Натовп студентів вивалився в коридори, і поговорити про делікатну тему було неможливо. Ректор роздратовано озирався, але вдіяти нічого не міг. Нас оточувало занадто багато сторонніх вух.

Професор Дюпон жваво пересувався вздовж річок студентів, уже давно звиклий до такого потоку. На відміну від мене. Спочатку я чесно намагалася слідувати за ним у цьому натовпі — видивлялася світле волосся, але ловила тільки пасма, що крадькома розвивалися. За кілька хвилин перестала бачити і їх.

Внутрішнє бажання слідувати драматично схопилося за серце, сповістивши про якнайшвидшу смерть. Замість нього прийшло інше. Старий, добрий і приємний душі та нервовій системі пофігізм. Хто тут кому потрібен узагалі! Я — ректорові чи він — мені?

Тому в моменті я розслабилася і почала рухатися зі швидкістю натовпу, нікуди не поспішаючи. Коли я майже була біля сходів, мене раптом смикнули за руку — дякую, що не за хвору! — і затягли в порожню аудиторію.

— Лейт, давно ви на равлика перетворилися? — пробурчав ректор, визирнув з-за дверей і поспішно зачинив їх.

Мабуть, переконувався, що нас ніхто не підслуховує чи ще щось. Я байдуже схрестила руки.

— Щодо подій раніше… — не став чекати від мене відповіді професор, рвано видихнув і простягнув мені посох, — нам доведеться працювати в команді.

— І яка моя вигода в цьому? — я блиснула очима, показово розглядаючи свій манікюр.

Мій розклад був простий. Моя допомога в обмін на Трофей Першокурсника. Простіше, ніж відібрати цукерку в дитини! Ректор, припертий до стінки, погодиться, бо вибору немає. А я виходжу переможницею за будь-якого розкладу. Не стримала переможного виразу.

Ось тільки сам професор чомусь не поділяв моїх погроз — не виглядав заляканим чи нервовим, скоріше навпаки. Йому було смішно. Він схрестив руки і сперся на стіну.

— Хочете довічно бути моєю ученицею? — і куточки його губ тремтіли так, ніби чоловік ледве стримував широченну усмішку.

Жах який. До кісток пробрало.

— Про що ви?

— Ваша руна, Лейт, вона ж справжня, — посміхнувся ректор і підійшов ближче.

Так близько, що припер мене до стінки — я відчувала холодний камінь спиною. Десь недалеко шипів смолоскип. Я сковтнула. Що він… збирається зробити?

Не встигла злякатися, як чоловік закотив рукав своєї мантії і показав мені руну на руці. Коло з одним променем — символ того, що в ректора був лише один учень.

— Ви блефуєте, — несміливо промовила я, — у вас є інший учень.

— Аж ніяк, — і нахилився близько-близько до мого обличчя, — перевірте свою руку й переконайтеся. Ви — моя.

Мурашки пройшли по шкірі, дихання збилося, а серце й поготів забуло, у якому темпі слід битися для підтримання життєдіяльності. Близькість чоловіка туманила розум, і я вже десять разів пошкодувала, що взагалі намагалася діяти йому на нерви. Дарма, що його магія була в моїх руках — він усе одно примудрявся впливати на мої думки.

Може ректор — менталіст? І посох йому й не потрібен зовсім? Це б пояснювало дивні прояви застуди всередині мене.

Болісно повільно професор Дюпон усунувся від мене.

— Якщо хочете хоч колись позбутися учнівської руни на зап’ясті, то знайдіть спосіб повернути мою магію в посох, — кинув він, поправляючи манжет на руці.

Плакав мій Трофей. Хоч би довічною ученицею не стати. Це не було чимось неймовірним, але в гідні місця з такою руною не брали. Тож в імператора мені ніяк не працювати… Не ректор, а гад. Справжнісінький! 

— Якщо ви не можете знайти це, то як мені це зробити, — буркнула у відповідь.

— Тож нам слід працювати разом, — кивнув чоловік, — на лекціях тримайтеся мене. Якщо посох буде в межах доступності, то одразу чіпайте його.

— Чіпати ваш посох, — у горлі з’явився клубок, — на очах у всіх?

Відчула, що щоки стали пунцово-червоними. 

— Бажано так, щоб ніхто не побачив, — ніякова усмішка прослизнула на обличчі чоловіка. — Після лекцій приходьте в аудиторію бойовиків, експериментуватимемо й шукатимемо відповідь разом.

— Добре, професоре, — я все ще боялася підняти очі на нього, гіпнотизуючи плінтус біля вікна, протилежного до дверей.

Ще хвилину ректор вагався, наче хотів щось додати. Цокнув язиком, видихнув і знову підійшов до мене, дістав посох.

— Візьміться, — скомандував.

— Навіщо?

— Лейт, припиніть сперечатися і робіть, як велено.

Я стиснула губи, але підкорилася. Моя форма одразу змінилася на спортивну — вільні сині штани й білу футболку. На грудях значилася емблема Академії.

Нам такої форми не видавали, але щось подібне я бачила в сувенірному магазині основного корпусу. Підняла очі на ректора в нерозумінні, але він уже вийшов з аудиторії. Я поспішила за ним, як на смертну кару.

У зоні стадіону зібралося багато студентів — легко могло дійти й до сотні. Усім було цікаво познайомитися з представниками інших груп. Бойовиків і рудокопів було найменше. Перших — тому що відбір був неймовірно складним і брали тільки найкращих, а отже нас було мало. Других — тому що рідко хто не знущався з рудокопів.