Розділ 19.

Професорка Белроуз славилася скурпульозною прискіпливістю до студентів. Поблажок не робила ні дівчатам, ні хлопцям, ні жабам. На її лекціях потрібно було точно вчасно, вести всі конспекти й ніколи не перебивати. Ці істини мені вклав у голову Генрі, а до нього — дядько Лукас. Бо професорка Белроуз, а колись — мамзель, була його однокласницею.

Запізнення до неї на лекцію могло стати для мене фатальною подією.

Дзвінок давно продзвенів, і я бігла щодуху, підсвистуючи вітром із палички, яка раптово полегшала. Здавалося, ще трохи, і я зовсім полечу, піднесена вихорами під стелю. Двері в потрібну мені аудиторію відчинилися все з тією ж легкістю, а тому з усієї сили грюкнулися об стіну.

Усі присутні студенти миттю обернулися. Сама професорка Белроуз підскочила й подивилася на мене так, наче побачила примару.

— Вибачте… я… запізнилася! — зовсім захекавшись видавила я і склалася навпіл — легені ніяк не хотіли відновлюватися після такого спринту.

Професорка підвела брови, кинула погляд на годинник на своїй руці і знову на мене.

— Дзвінок для кого існує, мамзель…? — і показово зробила паузу.

Прекрасне знайомство.

— Лейт, професоре, — вичавила я із себе, уже передчуваючи реакцію далі, яка не змусила на себе чекати.

Професорка Белроуз примружилася, схрестила руки.

— А мсьє Лейт Лукас…

— Так, це мій дядько, — я випросталася і усміхнулася з таким щирим вибаченням в очах, що міг би розчулитися навіть камінь.

Але професорка Белроуз, вочевидь, гірша.

— Проходьте, мамзель Лейт, і на завтра підготуйте конспект із лікарських Глухокропивових рослин від руки, без застосування магії. Вам зрозуміло?

Суворо. На це піде сторінок тридцять — це якщо пощастить. А якщо в бібліотеці матеріалів буде більше, то того гляди й кілька зошитів списати можна. І все це до завтра?

— Але, професоре… — захлипла я.

Це ж навіть не предмет, який ми з нею вивчаємо!

— Згодна, цього замало, — насупилася жінка, — напишіть по всіх Глухокропивових. Можливо, хочете й термін пересунути? Сьогодні до вечора?

— Ні, дякую, — пробурчала я, остаточно поникнувши.

— Тоді сідайте, — сказала й опустила погляд, посміхнулася. Додала тихіше: — Лейт.

Треба б розпитати потім дядька про цю мегеру й методи боротьби з нею. Досить із мене одного шкідливого професора! Усе! Місце зайняте!

Я сіла на вільне сидіння поруч із хлопцем, з яким раніше знайома не була — він одразу ж поділився своїми нечисленними записами й навіть запропонував свою ручку. Усе ще наслідки появи сім’ї Лейтів в академії — це я зрозуміла з переляканого обличчя однокласника. Що ж. Має ж бути сьогодні хоч щось хороше!

Професорка Белроуз знущалася з нас до кінця дня — після картографії за розкладом у нас була гліфотворчість. Теж із нею. І питала з мене професор куди більше, ніж з однокласників. Варто було мені підняти руку, як у мене летіли запитання в дусі іспиту. І судячи із загрозливих брів викладачки, неправильна відповідь додала б мені домашньої роботи. Доводилося відповідати швидко й максимально зібрано.

До кінця лекції я була вичавлена як лимон і мріяла про одне — теплий душ і ліжечко.

— Що, ще одна? — після дзвінка почав бурчати Рудольф із задніх парт.

Я напружилася і прислухалася. Ще одна лекція? Чому я не в курсі?

— Реє, ти підеш? — підійшов до мене Мартін, помітивши мій інтерес до обговорюваної теми.

— Куди?

— Факультатив від ректора, спорт, — кивнув однокласник, — там збираються першокурсники всіх груп, тому ми хотіли піти.

— Чесно кажучи… — протягнула я, дивлячись на свій бинт. До того ж робота з посохом витягнула всі мої сили — а я і так встала до перших світанкових променів.

Але рішення було прийнято за мене. Поки я збирала речі, а однокласники обговорювали, як будуть зараз споглядати дівчаток-лікарів, в аудиторію зайшов вкрай напружений професор Дюпон. Його обличчя перекосило від злості, одне око сіпалося, інше стріляло блискавками, а рухи ректора м’яко натякали, що перший, хто завинив, отримає по повній програмі.

Формально я не завинила — не перед ректором. Але під роздачу потрапила саме я.

— Лейт! — гаркнув він, знайшов мене поглядом і підійшов ближче. — Сподіваюся, ви не плануєте пропустити спортивну підготовку?!

Підслуховував чи що?

— Планувала. Я ще погано почуваюся, — буркнула й показала перебинтовану руку, — думала відлежатися.

— Ніякого відлежатися! — і навіть грюкнув рукою по столу. — Тепер, коли ви — моя учениця, ви зобов’язані відвідувати всі заняття зі мною!

Щось мені здавалося, що справа була зовсім не в новопридбаному статусі, а в проблемі самого ректора — як же він міг викладати, якщо посох не працював без моїх рук?

Але однокласники цього не знали, а новина про те, що я таки домоглася свого — і всього лише на другий день навчання — пройшлася хвилею захопленого шепоту.