Розділ 18.

Обличчя ректора спотворила гримаса. Відповідати на це запитання він категорично не хотів — губи підібгав, очі заблищали, а внутрішня натура шкідливого професора таки рвалася назовні. Але в моїх руках був практично священний грааль — посох самого ректора.

І користуватися він міг ним на моїх умовах. Принаймні поки що.

Мабуть, моє обличчя надто явно показувало тріумф перемоги, оскільки й без того похмурий професор став ще й похмурішим. Дивився на мене спідлоба й мовчав. Випробовував терпіння.

До кінця мовчазних тортур дійти ми не встигли — за дверима почувся шум. Я прислухалася. Точно. Крики дядька Джозефа, і дядька Лукаса на додачу. Я важко видихнула — звісно вони чекали кінця лекції, щоби прийти і вимагати пояснень від ректора.

— Це ваші родичі? — геть пониклим голосом запитав чоловік.

Я безмовно кивнула, не зводячи очей із дверей. Просто чекала, коли вони відчиняться, сюди влетять ці двоє і почнуть бити ні в чому неповинного ректора. Потім побачать мене. І почнуть бити сильніше! Бо викладач зі студенткою в замкненій кімнаті викликають вкрай двоякі думки.

— Ішхасулуделун, — прошипів ректор, і я здригнулася.

Звучало, як виклик демона з пекла. Дуже сподіваюся, що він не настільки ненавидів усю мою родину.

— Лейт, живо повторіть, — гаркнув професор.

— Що? — я навіть повернулася на його бік, — не буду я якісь незрозумілі заклинання вголос вимовляти!

— Повторіть, або присягаюся, Лейт, одружуся з вами, — зовсім загрозливо гаркнув чоловік.

Це подіяло. Такої перспективи й ворогові не побажаєш. Пам’ять миттєво активізувалася.

— Ішхасулулун, — голос тремтів, але я впевнено вимовляла слова.

— Сулу-де-лун, Лейт, не випробовуйте мене! — ректор не зводив очей із дверей, шум за якими був уже до непристойності близьким.

У мене були секунди до появи дядьків. Я зосередилася і спробувала ще раз:

— Ішхасулуделун!

У цю ж секунду двері відчинилися швидким рухом руки дядька Джозефа. Дядько Лукас у цей момент завмер за спиною брата з піднятим кулаком. Він явно збирався постукати перед тим, як входити в замкнену аудиторію ректора.

Картина їм відкрилася, м’яко кажучи, не для дитячих очей: замкнене приміщення, тьмяне світло від вікон, юна дівчина тримається двома руками за масивний посох ректора, а той — навис над тією самою дівчиною.

— Що тут відбувається? — прокашлявся дядько Лукас.

Дядько Джозеф перебував у приголомшливому заціпенінні.

— Тут така справа… — нервово хихикнула я.

Й от як їм пояснити, що все не так, як їм здається? Що насправді я просто… Тримала посох ректора? Подумала про це і відпустила прокляту палицю — професор миттєво підхопив її вільною рукою.

— Реє, тобі не треба нічого пояснювати, — зробив свої висновки дядько Джозеф, — я б хотів поговорити з професором Дюпоном особисто. Як чоловік із чоловіком!

— І що ж ви хотіли б обговорити, мсьє Лейт? — підняв брову ректор.

Виглядав так, ніби це не його застали в компрометувальній ситуації.

— Ваші стосунки з моєю… — запнувся на пів слові дядько Джозеф. — З моєю дорогоцінною племінницею!

— Тут нема чого обговорювати, вони суто наставницькі, — ректор завів руки за спину, приховуючи заразом і палицю від облич свідків, — ваша, як ви висловилися, дорогоцінна племінниця, щойно стала моєю першою ученицею.

Повисла німа пауза.

— Реє, це правда? — першим отямився дядько Лукас.

Хотіла б я знати! Подивилася на ректора в подиві. Ніби як підіграти треба. Вимовила ж я якусь дику тарабарщину напередодні появи родичів — але чорт його знає, що за заклинання це було. Могло бути й обманкою, тоді моя щира радість була б передчасною.

Єдине підтвердження наставницьких стосунків — руни на зап’ясті. Вони з’являються на початку навчання і зникають, коли наставник відпускає учня у вільне плавання. Хтось із викладачів влаштовує іспит, хтось просто відпускає після випуску з Академії. А є окремі індивідууми, які не знімають руну наставництва навіть багатьма роками опісля. Стверджують, що життя є вчення, а значить закінчити наставництво вони зможуть тільки зі своєю або учнівською смертю.

Руни наносили на руки учня і самого викладача. Одна моя рука була забинтована, не перевірити. А ось ректора… Скоса глянула йому за спину, але той, гад, сховав зап’ястя під рукавами.

— Моя руна під бинтами, — кисло відповіла я тим, чим хотів ректор.

І тим, що я сподівалася, було правдою.

Дядько Лукас миттєво усміхнувся, підлетів до мене й обійняв від щирого серця.

— Я знав, я знав, що ти талановита в нас, але щоб стати першою ученицею?! — радісно плескав мене по плечу й навіть чмокнув у маківку.

Я ніяково посміхалася, відчуваючи, як мою спину пропалював погляд ректора. Й от біс його знає, чи був це добрий погляд — чи хитрецьки поганий.

— Молодець, Реє, — тепло усміхнувся мені дядько Джозеф, а потім зиркнув у бік ректора аж ніяк не радісними очима, — сподіваюся, більше жодних інцидентів із нашою дівчинкою не станеться.