Розділ 17.

Щось зовсім не подобалося мені це його «якщо». Перспектива була проста — я не встигаю, ректора затягує, мене саджають у в’язницю за вбивство, бо чорт кому я доведу, що тут відбувалося.

Що ж, треба зібратися і спробувати ще раз. Справа то проста — обхопи посох руками міцніше, та стеж за м’ячиками, які будуть стрімко стискатися! Простіше простого!

— Готові, Лейт?

— Готова, професоре!

— Рахую до трьох, — скомандував він і почав розгойдуватися по підлозі, — раз… два…

Три!

— Полосалат: золоті м’ячики! — голос тремтів, у горлі стояв клубок і сльози, але я вперто тримала потужний посох у руках.

Варто було мені вимовити заклинання, як ректор відпустив ніжку і відлетів у протилежний бік. На місці чорної діри з’явилося два м’ячі один всередині іншого. Розміром більший м’яч був із пів аудиторії, що дозволяло йому не втягнутися всередину вихору. Справа залишалася за малим.

Стиснути.

— Мілінізація, — сльози скапували зі щік, але я впевнено вимовляла текст заклинання.

Один великий м’яч на мить завмер, а потім за секунду перетворився на розмір різдвяного дзвіночка. Я затремтіла всім тілом, але не сміла відпустити посох ректора.

Ласкаві чоловічі руки торкнулися моїх пальців.

— Не потрібно так його стискати, — прошепотів мені на вухо чоловік, і я повільно палець за пальцем відпустила його інструмент.

Вдихнула. Видихнула.

Професор опустився до підлоги, підняв золоту кульку й переможно усміхнувся. Показав її мені.

— Дивіться, ваша нагорода.

Я змахнула волосся з обличчя, стерла піт і придивилася до золотої прикраси. Нічого незвичайного — тільки дивний шум, що долинав із неї.

— Чуєте це? — запитав професор Дюпон, — чорної діри там уже немає, але через викривлення простору й часу, звук досі доноситься. Якщо навіть розіб’єте кульку, то всередині нічого не виявиться. Буде вам сувенір, — і простягнув її мені.

— Цікаво, це зійде за Трофей Першокурсника? — буркнула я.

— Ви полюєте за Трофеєм? — підняв брови ректор. — Відкиньте цю ідею, Лейт, я не видам його цього року.

— Тоді я програю суперечку і віддам місце на виступі перед імператором, — якось зовсім сумно промовила я.

Жалісно зітхнула. Підняла кульку на світло — вона блищала, як найбільш відполірований ювелірний виріб. Красива, але така марна дрібничка. Хіба що буде нагадуванням, що я врятувала ректорові життя.

Професор Дюпон увесь цей час дивився на мене скоса й посміхався якось хитро. Навіть стало незручно.

— Що ж, ви мені життя врятували, — ніяково прокашлявся він, — тож я скажу це, але лише один раз, Лейт, і якщо хтось потім запитає, буду заперечувати.

Моє серце забилося частіше від такої тиради. Що ж… збирався сказати мені ректор? Уважно дивилася на нього в мовчазному очікуванні.

— З вашим потенціалом і здібностями, вам не потрібно на імператорський показ, моя чарівна, — чоловік підійшов ближче, оповив ароматом трав і чогось іще, що я не могла розпізнати.

Я відчула себе полоненою, хоча жодних заклинань вимовлено не було — та все ж рухатися не могла, паралізована близькістю чоловіка.

Навіщось підняла очі — тільки щоби потонути в зеленому вирі, що вабив значно більше за нещодавній вихор, і що погрожував стати набагато небезпечнішим. Тому що магія тут була безсила.

— І все ж він мені потрібен, — з нелюдським зусиллям змогла вимовити я. З дещицею смутку. Може навіть скорботи — за дідусем.

— Як скажете, — чоловік провів пальцем уздовж моєї щоки, щоби прибрати пасмо волосся, що впало. Здається, на ту мить я забула як дихати, — але якось без мене і Трофея Першокурсника.

Що було рівносильно поразці. Усвідомлення цього обдало холодною водою. Привело до тями.

— Взагалі-то… — почала я.

Ректор стиснув трохи сильніше посох. Погрожує?

—… без нього мені не перемогти, — закінчила я думку.

Чоловік насупився. Мотнув головою. Схопив посох сильніше і вже візуально помітно повів ним убік.

Нічого не сталося.

— Щось не так? — відчула необхідність щось сказати я.

— Так, ви розмовляєте, — нахабно кинув він.

— Ну вибачайте, що народилася не німою!

А я навіть на секунду подумала, що він милий! Помилялася!

— Ви не зрозуміли, я застосував заклинання мовчання. Але ви говорите.

Так ось воно що… Це вже було неприємним відкриттям.

Ректор зробив крок назад, повів посохом і підняв руку — нічого не сталося. Спробував ще й ще, але ефект був той самий.

— Водикус, — зніяковіло вимовив він, мабуть, від незвички вимовляти заклинання.

Але й тут… повна тиша і відсутність сфери як такої. Здається, професор Дюпон втратив можливість керувати своїм посохом.