Розділ 16.

Величезне чорне щось темною плямою розросталося на всю аудиторію. Воно пульсувало, немов живе серце, що переганяє фіолетову кров. Її — кров — видно не було, але дивні промені проникали крізь діру. Ніколи раніше я не бачила подібного явища, і чесно хотіла вірити, що й не побачу.

Утім, якби воно мене поглинуло в той момент, то я б нічого вже й так не побачила. Проковтнула грудку, намагаючись прийти до тями. Що робити? Покликати підмогу? Але кого? Адже я вже прийшла…

Точно! Де ректор?!

— Професоре Дюпон? — мій голос тремтів, але звучав досить голосно, щоб луною відбиватися від стін.

Почувся слабкий стогін десь із боку столу. Я притулилася до стіни — так щільно, що тіло нило від напруги. Гадки не маю, наскільки сильним є тяжіння цієї чорної діри, може, і зовсім могла спокійно йти. А можливо, варто було б мені на міліметр відірватися від стіни й засмоктало б до бісової бабусі.

Повільно пересувалася вздовж стіни, не зводячи очей із діри. Стогін ректора повторився, і я перевела погляд у той бік — ноги чоловіка виднілися надто близько від небезпечного виру.

— Професоре Дюпон, я йду до вас! — навіщось сповістила я, хоча сенсу в моїх діях було вкрай мало. Якщо вже сам ректор не впорався із цим, то куди мені…

Усе ще притискаючись до стіни, я проходила вздовж дошки, на якій досі був не стертий напис «Еірус» із нашої лекції. Значить те, що сталося з ректором, було зовсім недавно — він нічого не встиг зробити. Але що ж це, чорт забирай, було…

— Лейт, — простогнав ректор, почувся якийсь шурхіт, — ідіть геть, вас засмокче.

— А вас ні? — майже фиркнула йому у відповідь.

Повторюючи мою думку хвилиною раніше: якби він міг впоратися із чорною дірою, то вже б це зробив.

Знову почувся шерех, потім окрик і тіло ректора зі стрімкою швидкістю почало наближатися до діри. Бігти до нього сенсу не було, потрібно було діяти. Зараз! Як закрити цю штуку?!

— Залакир! — крикнула, змахнувши своєю паличкою.

Імовірно, заклинання закриття дверей не спрацювало б на чорній дірі, але спробувати неодмінно варто було. От тільки бурхлива безодня лише холодно посміялася з моїх спроб — мою паличку вирвало з рук і відкинуло в інший кінець аудиторії.

Ректор був уже зовсім близький до чорної діри. Зараз я бачила його обличчя — напружене, зосереджене, але на глибині очей переповнене відчаю. Справа погана. Ні, справа кепська.

Без палички я не зможу чаклувати, але що як…

Посох ректора не засмоктувало в діру, він лежав за якийсь метр від мене. Можна було б його підхопити й кинути професору — але найменша помилка, і посох полетів би всередину небезпечного вихору. Ризикнути? А як не вийде? Втекти я і сама вже, ймовірно, не встигну — залишиться тільки спостерігати, як чорна діра пожирає професора Дюпона.

Можна спробувати інше, абсолютно шалене, але певною мірою амбітно-геніальне.

В одній книжці — тій самій, де я прочитала про Електокус — був зазначений ефект Казимира. Якщо пропустити всі абзаци й розділи, які я не зрозуміла своєю непідготовленою головою, то суть полягала в створенні протилежності магії.

Якщо чорна діра притягує гравітацією, то… потрібно було створити поле без гравітації зовсім. У нашому світі можливо все, май ти достатньо сили.

І в моїй паличці, звісно, сил не вистачало, але от у посоху ректора…

Я схопилася за ніжку столу й опустилася на підлогу.

— Лейт, ви що робите?! — заволав ректор, — забирайтеся, поки я не вигнав вас з Академії до біса!

— Якщо вас засмокче, то вигнати не зможете, — відрізала я.

Сам чоловік уже ледь тримався за протилежну ніжку столу — його пальці побіліли і спітніли. У мене було всього кілька хвилин, перш ніж ректор зірвався б у безодню.

Я ж дотягнулася до посоха ногою і потягнула його на себе. Повільно. Обережно.

— Лейт, ви нашкодите собі, цей посох вам не під силу! Він занадто великий!

— Я готова до нього, — радше собі, ніж йому прошепотіла я.

Узяла посох двома руками — він був просто величезний, я ледь могла обхопити його. І як… взагалі з ним справлятися?! Серце шалено билося, але сумніватися не можна було. Я схопила посох міцніше.

Подивилася на чорну діру і з повними рішучості очима крикнула:

— Полосалат: срібло!

По два боки від вихору з’явилися ідеально рівні пластини, що стрімко притягувалися одна до одної. Моя теорія була проста: якщо вони притягнуться достатньо, щоб створити негативну гравітацію, то цей монстр просто зникне…

Пластини наближалися, як мені здавалося, цілу вічність. На ділі — менше секунди. Я вже бачила, як заіскрила чорна діра, як зашипіло в повітрі, як вона була готова схлопнутися, але потім підступна сила взяла гору. Вихор просто поглинув обидві мої пластини.

— Трясця, — вилаялася я, у розпачі тупнувши ногою.

Чому?! Чому не спрацювало?!

— Це… — пробурмотів ректор, захрипів.

Я опустила очі — він підтягнувся вище на ніжці, щоб трохи послабити хватку рук. Збирався із силами.