Розділ 15.

— Ми з вами ще не закінчили! — крикнув у спину ректору дядько Джозеф.

— Закінчили, у мене лекція.

Не найввічливіша відповідь батькам одного з учнів в Академії, але сперечатися з ним не поспішали. Ніби як і честь відстояли — у нехай і дивній битві, і сама винуватиця битви виглядає не такою вже вмираючою.

Тепер після завершення такої важливої місії в очах моїх дядьків, я поспішила обійняти їх усіх — коротко, але тепло.

— Мені треба бігти, бо в мене лекція, — я винувато усміхнулася, усе ще не розтискаючи обіймів із троюрідними.

— З тим самим ректором? — хмикнув дядько Лукас.

Я кивнула. На землі все ще лежала булочка, яку мій дядько поспішив підняти. Повертів у руках, відщипнув шматочок і розтер між пальцями. Потім понюхав. І підозріло так розплився в посмішці.

— Ти йому це намішала? — примружився він.

— Як можна, дядьку, я такого не вмію!

Й абсолютно точно не збрехала. Те, що зілля незграбності потрапило в булочку, мене ніяк не стосувалося. Я і не знала, що воно було там! Просто передала випічку ректорові. Не могла ж я вчинити злочин, не знаючи, що вчиняю злочин?

І посміхнулася родичам найчеснішою посмішкою.

— Ми ще поговоримо про це, — анітрохи не повірив мені дядько Лукас.

— І з ректором теж! — загрозливо змахнув вказівним пальцем дядько Джозеф. — Після лекції.

На цьому ми швидко попрощалися, і я поспішила в корпус. На лекцію вже добряче запізнювалася — у холі не було студентів, і лише поодинокі викладачі дивилися на мене здивовано. Першокурсники зазвичай не спізнюються, а тут дівчинка біжить-летить через хол через солідний час після початку заняття.

Сходинки я перестрибувала одну за одною. І чому бойовики вчаться так високо?!

Біля самих дверей зупинилася, щоб відновити дихання, розправити волосся і зайти не як побитий собака. Взагалі краще зайти не як собака, а як учениця, яку затримали… певні причини. Залишалося сподіватися, що ректор не мстивий.

Утім, згадуючи його дії до цього… трясця, мститися буде кровожерливо. Всередину заходила вже не так упевнена.

— Професоре Дюпон, можна? — вклала всі вибачення світу у свою усмішку й подивилася на нього ангельськими очима.

— Проходьте, Лейт, — кивнув він настільки спокійним голосом, що я було вже запевнила, що Гледіс у булочку ще й заспокійливе підмішала.

Як ще пояснити те, що він навіть не насварив за запізнення?

Повільно зайшла в аудиторію і зустрілася поглядом зі своїми однокласниками. Вони… змінилися. На мене дивилися квадратними очима в прямому сенсі, на задній парті почали шепотітися. Хлопець, що сидів на моєму місці спереду ойкнув, зібрав зошит і письмове приладдя та ледь не з криком побіг на інше вільне місце.

— Дякую, — невиразно пробурмотіла я, і сіла за звільнену парту.

Що з ними не так?

— За планом сьогодні ми мали проходити сфери вогню, — сповістив ректор, коли настала повна тиша, — але з огляду на нещодавній інцидент вогонь ми пройдемо останнім. Сьогодні — повітря. Врахуйте, воно складніше, ніж вода через щільність заклинання. Формуйте сфери, — плеснув у долоні професор Дюпон, а потім подивився на мене, — Лейт, формуйте будь-що, крім вогню, вам зрозуміло?

Я кивнула. Очі підняти боялася, присоромлена суворим поглядом ректора.

Потім нас розбили на пари, щоб ми пробували перекидати сфери один між одним. Завдання було спрямовувати заклинання і потім його вчасно зупиняти. Сміх полягав у тому, що першокурсники своїх сил не знали, а тому часто давали смачного ляпаса своєму напарникові.

Тому я не здивувалася, коли до мене в пару попросилися майже всі однокласники. Я б їм ляпаса не дала — принаймні випадково. Не пішов проситися до мене тільки Рудольф. Він на мене поглядав із легкою заздрістю чи навіть образою. Веселий хлопець, важко йому доведеться.

— Лейт, ви популярна, — знехотя зауважив ректор, — з вами буде Стьєн.

Ага, той самий худорлявий, що захищав мене перед професором на минулій лекції. Сподіваюся, він не буде мене бити своїми заклинаннями.

Ми сіли один навпроти одного.

— Я почну? — запропонувала, однокласник кивнув. — Еірус!

Маленький вихор з’явився на кінчику моєї палички й на швидкості набридливої мухи полетів у бік Стьєна. У хлопця змокли руки — він швидко протер їх об штани — видихнув і вимовив аналогічне заклинання.

Його сфера була не така витончена й рухалася не з легкою контрольованою швидкістю, але бодай не била мене, як хлопчиків за сусідньою партою. Бульбашка розчинилася перед моїм обличчям.

— Чудово виходить, — я похвально кивнула.

— Мені далеко до тебе, — хмикнув хлопець, — Рея, так? Я — Мартін.

Ми обмінялися рукостисканнями, а я для себе зазначила, що із цим хлопцем цілком можу порозумітися. Він не був таким зарозумілим, як решта однокласників, які в усьому мене задирали, а самі не могли навіть елементарні сфери створити. До того ж Мартін поділився зі мною конспектами.