Розділ 14.

Ранок зустрів ласкавою пташиною треллю — та такою гарною, що я навіть очі розплющувати не хотіла. Приблизно із секунду, бо потім із важкою головою я все ж зі стогоном встала. Хиталася, як голубник на найвищій вежі імператорського замку.

Чорт би побрав цього Дюпона. Він мені капості робить, а я все одно встаю і біжу в їдальню?! Та переб’ється…

… подумала я і побігла у своїх звичних справах — приводити до ладу форму, себе, кімнату, щоб мати хоч трохи пристойний вигляд, раз до мене гості всякі заходять ночами. І побігла на всіх парах до Гледіс за булочками та чаєм.

Гордість гордістю, а парі ніхто не скасовував!

— Дитинко моя, що трапилося? — побачивши мою пов’язку кухарка аж ахнула і плеснула в долоні.

— План із підкорення чоловіка пішов дуже не за планом, — трагічно зітхнула і впала на стілець.

Чекала, поки Гледіс закінчить ті самі булочки.

— Невже наш Ейворі таке створив?! — голос кухарки з боку печі звучав особливо зловісно — посилений відлунням порожнього приміщення.

Я не відповіла. Бо й так, і ні. І потім обвів мене навколо носа, як дитину малу. Загалом, він був точно винен, нехай і не зовсім у моїй травмі. Ректор трапився з таким паскудним характером, що для перевиховання знадобиться щось сильніше за булочки із чаєм!

— Підсипати йому чогось чи що… — пробурмотіла я свої думки вголос.

— Дуже грамотна думка! — гнівно вигукнула кухарка і з окремою люттю грюкнула булочками об прилавок. — Тож ти це не їж. У них є окремий… інгредієнт, — й очима блиснула так, що навіть мені стало моторошно.

Запишу собі в невидимий щоденничок: ніколи не переходити дорогу цій жінці. Вона намішає. Та так намішає, що потім ні ручок, ні ніжок не знайдеш.

— А тобі ось порожній, — підморгнула мені на прощання жінка, сунувши в рот маленький рогалик.

Я подякувала їй і побігла вартувати ректора. Дорогою ще зазирнула в медичне крило, щоб мені поміняли вчорашню пов’язку. Один із практикантів хижо поглядав на мої булочки, але я його одразу попередила, що вони із сюрпризом. Хорошим таким. Проносним.

Цього я напевно не знала, але залякати практиканта варто було.

Пташина трель усе ще лагідно переливалася з віддаленим шумом студентів, що поспішали на навчання, коли я почула щось іще. Щось настільки далеке, ніби за кілька кілометрів від мене, але до болю знайоме. Скільки не вслухалася — зрозуміти не могла. Може літаючі котики?

— А ви все не заспокоїтеся? — вирвав мене з роздумів голос професора Дюпона.

Він стояв у своїй звичній сорочці, але цього разу не в плащі, а в темному піджаку. Емблеми Академії не було — отже, у своєму звичайному одязі. А так хіба можна? Чи раз ректор, то закони йому не писані?

— Про що задумалися, Лейт? — чоловік далі тримав руки за спиною і дивитися на мене з прискіпливою оцінкою.

— Про те, що ви дуже любите грати не за правилами, — примружилася, — учорашній ваш план я розгадала, до речі.

— Не розумію, про що ви, — збентежено усміхнувся.

— Плед на моєму ліжку, — я хмикнула, — створила відразу після того, як прийшла з медичного крила. Як по-вашому я це створила б, якби моя паличка весь цей час валялася під дверима Гуртожитку?

Дуже захотілося схрестити руки, але якось недоречно вони були зайняті булочками та чаєм. Тому я завела ногу за ногу й губу закусила для більшої переконливості.

Не знаю, що в цьому побачив ректор, але в моменті очі його потемніли.

— Про що ви тепер задумалися, професоре Дюпон? — навіть губи облизнула від задоволення. Він бачив мене! Реагував! Я зачіпала струни його беземоційної душі. Хмикнула: — чи задивилися?

Ректор не відповів, і я вдивилася в його потемнілі очі — вони дивилися геть не на мене. Ех, даремно застосовувала геніальні техніки спокушання!

Розчаровано обернулася, щоби побачити, хто ж відвернув професора від споглядання моєї краси, коли майже ахнула.

— Ви написали моїй родині?! — пробурмотіла в німому жаху.

— Так належить… мамзель… Лейт, — майже по складах відповів мені ректор.

На нас летіла величезна темно-болотна хмара елементалів на шкіряних монстрах — горгонах. Загін був під проводом мого троюрідного дядька Джозефа Лейта. І погляд його не віщував нічого доброго.

— Ну, з наслідками розбиратися вам.

Хоча… Адже це можливість?

— Утім, якщо ви візьмете мене у свої учениці, то я пом’якшу удар, — тут же додала слідом.

— Ще чого, — крізь зуби проричав професор.

А я посміхнулася найхитрішою своєю посмішкою — підступною, багатообіцяльною. Бо я точно знала, на що здатні Лейти, коли їм здалося, що хтось образив свого.

Всунула ректорові в руки булочки й чай — як це від самого початку і планувалося — і закотила рукава вище, щоби було чітко видно мою пов’язку. Очі опустила вниз, але до сліз вирішила справу не пускати.

— Професоре Дюпон! — заволав дядько Джозеф, зістрибуючи з горгони на ходу. — Спробуйте пояснити, як моя дорогоцінна племінниця опинилася пораненою в перший же день навчання!