Розділ 13.

— Вибачте, професоре, — одразу опустила очі, проклинаючи себе за нетерплячість.

Він же обіцяв зайти до мене ввечері… Я, звичайно, п’ятдесят чотири рази про це забула, а ще шістдесят вісім із половиною просто сподівалася, що професор так своєрідно пожартував. І вже точно з усіх цих разів я і уявити не могла, що він з’явиться до мене на поріг гуртожитку.

Формально, звичайно, гуртожиток був нашим. Але ж… це тільки формально.

— Дозвольте пройти чи так і будемо стояти на порозі?

Його руки були складені за спиною, посоха поруч не було видно — але це зовсім не означало, що ректор прийшов із порожніми руками. Міг його заховати під мантією або накласти заклинання невидимості, щоб не бентежити мене своїми розмірами.

Втім, я і сама кому хочеш дати жару можу. З моєю паличкою!

— Проходьте, звичайно, — стисло усміхнулася і махнула в бік моєї скромно обставленої кімнати.

— Здивований, що ви тут ще не облаштували палац.

— Не хотіла перенапружуватися після нещасного випадку, — я знизала плечима.

Професор, як я і думала, просто ховав свій посох. Махнув мантією і показав його у всій красі — величезний, сильний, що приховував весь потенціал свого власника. Я не могла втаїти німий захват.

Чоловік стиснув його в руці й ледь помітно повів — у кімнаті відразу з’явилися два м’які зручні крісла і столик між ними. На столику я побачила все для чаювання — чайник, заварник, трави й окріп у спеціально підготовленому посуді.

— Так нам буде зручніше, прошу? Втім, за етикетом це вам слід запрошувати мене, мамзель Лейт.

— За етикетом вам не слід приходити в спальню до дівчини в такий час без бажання одружитися, — я підняла брови.

— Туше.

— Однак, — чай уже вабив мене, — до біса формальності.

Я першою плюхнулася в крісло з тканини літаючих котиків* — такої м’якої і повітряної, що я сама відчула себе серед хмар і повітряних ям. Бігаєш по небу й насолоджуєшся своїм котячим життям. Навіть очі закрила від задоволення.

_____________________________________
*Літаючі котики — тварини магічного світу, що полюбляють свободу й дуже рідко спускаються до людей. З їхньої шерсті робиться спеціальна тканина, яка дуже цінується серед елементалів.

— Як ви себе почуваєте? — чоловік кинув бутони в чайник.

Там вони, підкоряючись своїм законам, повільно розкривалися, відкриваючи приховану фіолетову серцевину. Маленька магія, у якій не було ніяких заклинань або чарівних властивостей. Просто закон природи — розкритися під впливом окропу. Вода почала набувати відтінку чаю.

— Все чудово, — насилу відвела погляд від чайника й показала на свою пов’язку, — мені сказали ще пару днів не працювати з гарячими елементами, але через пару днів буду повністю здорова.

— Добре, — кивнув ректор, — я радий.

На мить запала тиша. Я розглядала світлі стелі і стики зі стінами — вони були якось погано зроблені, і тріщин купа. Як подумаю, скільки там павуків… Так радість бере! Адже на них можна відпрацьовувати заклинання, які не виходили під час лекцій.

— Я хотів би попросити вибачення, — розбив тишу своїм голосом чоловік.

Я не відразу усвідомила сенс його слів. Ось так сиділа на м’якому кріслі, вдихала аромат чаю в чайнику й тонула в зеленому морі його очей. Вибачитися? За що? Хіба що за ті емоції, які мені дарує його погляд щоразу, коли ми зустрічаємося. Відволікає страшно. Закрив би очі заради пристойності.

Але вголос я цього не сказала, а просто здивовано кліпала очима.

— Мені не варто було потішатися над вами під час лекції, — кивнув і на секунду розірвав наш зоровий контакт.

Зачекайте… Він що… серйозно?! Можливо, мій погляд став занадто красномовним, оскільки ректор поспішив прокашлятися і метушливо налити нам обом чаю.

— Ви знаєте, — я уважно спостерігала за його нервовими жестами й молилася, щоб він нічого не перелив і не зіпсував той чарівний мирний настрій між нами, — є дещо, що ви можете зробити, щоб загладити провину.

— Загладити? — спочатку ректор виглядав здивованим, але потім усміхнувся і влаштувався в кріслі зручніше. — Ви хочете, щоб я взяв вас в учениці.

— Так, — серйозно кивнула, — зрозумійте, мені це дуже важливо. Я знаю майже напам’ять всю програму першого курсу — вивчила від аза до іжиці конспекти минулих випускників. Практикувалася в рамках вивченого з братами, і Генрі теж, — ректор нахмурився, і я додала, — зі мсьє Тюссо. До того ж у мене величезний потенціал. Будь ласка, професоре Дюпон, — я вдихнула в легені якомога більше повітря і заглянула йому в очі, намагаючись не втратити думку у своїй голові, — я просто хочу вчитися у вас.

— Добре.

— Не відмовляйте так просто… Що?

— Я згоден, мамзель Лейт, — а очі блиснули так хитро-хитро, — тільки поки я в стінах цієї кімнати й тільки зараз я згоден узяти вас в учениці. Принесіть свою паличку, проведемо ритуал посвяти.

Від радості в мене навіть ноги заніміли. Зм’яклі. Відмовлялися слухатися. Серце билося до божевілля швидко, коли я усвідомила — він же й передумати може. Потрібно поспішати! Побігла до ліжка! Та де там побігла — полетіла до своєї дорогоцінної палички.