Розділ 12.

Генрі прийшов до мене протягом години — переляканий, блідий і в дуже поганому настрої. Кинувся до мого ліжка, тремтячими руками схопив мої пальці і зриваючим голосом вимовив:

— Скільки тобі залишилося?

Я б, звичайно, посміялася.

Плюснула б по плечу, сказала, що жарт дуже смішний, але нехай більше так не робить — ось тільки мій дорогий друг дитинства свято переконав мене, що я вмираю. Навіть страшно уявити, що йому наговорив ректор.

— Генрі, я просто обпеклася, — якомога м’якше сказала я.

Нашатирний спирт у медсестри, звичайно, був, але все одно вирішила зайвий раз не гратися з вогнем. Один раз уже зіграла. Результат — пов’язка на руку і відсторонення від занять.

— Тож припиняй вдавати із себе скорботну і принеси мені все, що зможеш знайти із сьогоднішніх лекцій, — але Генрі не рухався, — бігом! Шуп-шуп! Уперед!

— Загалом на живу схожа, — він скептично похитав головою, але моє прохання виконав.

Через півгодини я була оточена книгами з бібліотеки й навіть декількома конспектами — той самий довготелесий, що виступав перед ректором, передав свої записи.

Я задоволено потерла долоні. За справу!

До вечора майже всі симптоми опіку в мене пройшли, принаймні ті, що були відчутні. Шкіра не пекла, хоча сліди ще залишилися. Медсестра оглянула рану й задоволена відпустила мене в гуртожиток.

Що ще більше мене вразило — Генрі з нею теж не сперечався. Цей параноїк! Й ось так просто прийняв слова медсестри за чисту монету?

Ми йшли нічним двором, коли я незадоволено буркнула:

— Чому ви такі люб’язні з лікарем?

— Ми? — здивувався хлопець.

Я прикусила язика. Адже він не знав, що зі мною весь час був ректор, і як він поводився. Але Генрі зробив свої якісь висновки. Посміхнувся і тепло поплескав мене по плечу.

— Тільки поганий бойовик буде лаятися з лікарем, — його очі були спрямовані кудись у далечінь — далі меж гуртожитку, — так, за ієрархією ми знаходимося вище, але варто тільки посваритися з лікарем і пиши-пропало. Будеш гірше за копальника.

Я здивовано подивилася на свого друга. Настільки?

— Але ж це навіть не твій лікар.

— А це не важливо. Світ тісний, — він махнув рукою, ніби випадково зачепивши пальцями моє волосся.

Я помітила. Зморщилася.

— Припини.

— Що? — тепер настала черга Генрі дивуватися.

Я йшла поруч похмура й серйозна, що в його уявленні було рідкістю. Не світилася радістю, щастям і жагою до знань. Мої губи були щільно стиснуті, звичної легкості між нами не відчувалося.

— Ось навіть зараз, — холодно зауважила я, — то по волоссю проведеш, то по плечу.

Генрі ковтнув. Гучно. Відвернувся, приховуючи рум’янець на щоках. Потім усе ж незграбно посміхнувся, прокашлявся. Відкрив рота, щоб щось сказати, але миттю його закрив.

— Я ж усе бачу, — важко видихнула.

— Раніше не помічала, — вичавив із себе Генрі.

— Так раніше ти й не опікувався мною так! — злобно видихнула повітря через ніс, стиснула зуби, але все ж продовжила: — Нічого зі мною не сталося. Просто опік. А ти так переживаєш, ніби я якась недотепа!

— О… опік?

Генрі кілька разів кліпнув очима, підняв руку, ніби хотів щось сказати, а потім голосно, від душі розреготався.

— Чого регочеш? — ще більш незадоволено буркнула я.

— Нічого, Реє, як скажеш, — навіть змахнув невидиму сльозу з очей, — я вже подумав…

— Що?

— Нічого, — і все ще сміючись, поправив своє і без того скуйовджене волосся.

У гуртожитку Генрі залишив мене одну й побрів у своє крило. Нічні коридори освітлювалися м’яким світлом свічок, з яких ніколи не капав віск, і які ніколи не закінчувалися. Принадність магічної підтримки місцевого завгоспа. Я помилувалася ними хвилинку, і забігла всередину своєї кімнати.

Вкрай незатишною, але цілком прийнятною, як для першокурсниці. Я хотіла було зачарувати собі диван, подушки, магічне мовлення або радіо — парочку іграшок, квіти й камін, коли згадала про те, що сталося сьогодні. Що, якщо паличка знову вийде з-під контролю? Ректора не буде поруч, щоб зупинити мій вплив.

Ризикувати щось не хотілося — не без нагляду викладача. Обмежилася невеликим рожевим покривалом, у яке було б приємно загорнутися в промерзлій кімнаті.

— Полосалат: покривало! — і закрила очі сильно-сильно.

Шуму води не було, жар навколо мене не піднявся кільцем, та й землетрусу не передбачалося. Я спочатку відкрила одне око, потім друге — на моєму ліжку лежав плед, такий же затишний, яким я його уявляла.

Я подивилася недовірливо на свою паличку й похитала головою.

Ось зараз вона поводиться нормально! І як це розуміти?!

Закуталася в плед і відкрила записи однокласника. Було ще кілька тем, які я не встигла вивчити…

У двері гучно постукали. Коротко — двічі. За вікном ніч, так що раптовим гостем на моєму порозі могла бути тільки одна людина. Я закотила очі. Генрі, серйозно?! Перевіряєш, я в кімнаті чи пішла тренуватися навпроти ночі?!

Відкинула зошит, з гучним тупотом побрела до дверей і з порога гаркнула:

— Я тобі сказала не переживати чи ні?! Це опік, а не смертельна хвороба, пришелепкуватий!

— Щиро сподіваюся, що ці слова ви адресували не мені, мамзель Лейт, — пролунав голос зовсім не Генрі.

Я скрикнула. Переді мною стояв професор Дюпон власною персоною.