Розділ 11.

На лекцію, втім, мене не пустили. Коли медсестра побачила стан моїх опіків — а він значно погіршився до того моменту, коли ми прийшли до медпункту — то кричала майже нецензурною лексикою. Принаймні те, як вона перераховувала всі трави, що мені будуть потрібні, звучало точно, як найвибраніша лайка.

— Деревій цілолистий! Чемерник смердючий! Незбутниця волохата!

Останнє звучало особливо образливо, я навіть скривилася.

Мене поклали на ліжко, закрите від сторонніх поглядів білосніжною ширмою, і наказали лежати з холодним компресом. У цей час турботлива медсестра збирала ті самі трави — волохаті і смердючі — щоб на їх основі зробити лікувальну мазь.

Біль був пульсуючий, але нічого такого, що я б не змогла перетерпіти. Особливо з холодним компресом.

Ректор стояв біля виходу і слухав догани медсестри — вона обурювалася, як можна було в перший день довести першокурсницю (та ще й дівчинку!) до такого стану. І, треба віддати йому належне, жодного разу не перебив її і не намагався виправдатися. Тільки кивав і примовляв «так, мадам» і «ні, мадам».

Цікаво, таке шанобливе ставлення до лікаря через те, що ректор — бойовик? До мене він так навіть близько не звертається, хоч мадам теж жінка.

Як тільки медсестра вийшла з кабінету, професор Дюпон підійшов ближче.

— Як ви себе почуваєте?

— Як думаєте? — показала на перев’язану руку.

— А навіщо тоді користувалися цим заклинанням? — уже не так звинувачувально сказав ректор, швидше просто, як констатацію факту. — І це після того, як я вас лаяв…

— Це була не я.

—… за електрополе. Що? — його очі миттю округлилися, бо ректор бачив, що я не брехала.

— Моя паличка як здуріла, — я дивилася на свої нігті, що визирали з-під пов’язки, — обводила всі написи й рухалася так…

Не знала, як пояснити, тому просто щось невиразне показала. Замовкла.

— Якщо подумати, то ви заклинання не промовили, — потер триденну щетину професор.

Я кивнула.

— І навіть сказати, що щось не так, не могла. Це не був стазис, а радше… Ніби я втратила контроль над тілом.

— І ви не гралися ні з якими заклинаннями, порчами, — почав перераховувати чоловік, загинаючи пальці, — приворотами любовними?

— Навіщо мені потрібен любовний приворот? — не зрозуміла я.

Ректор якось дивно прокашлявся і поспішив змінити тему.

— У такому випадку це дійсно щось дивне. Хочете, щоб майстер подивився вашу паличку?

— Ні, не думаю, що справа в ній, — я махнула хвилястими локонами, — зараз вона відчувається, як звичайнісінька. Моя паличка.

Між нами на мить запала тиша. Мені нема було чого сказати, а ректор уважно роздивлявся мою паличку, що лежала на моїх колінах. Так роздивлявся, що мені навіть ніяково стало. Я поглянула скоса на його посох — скільки ж треба працювати, щоб така махіна стала тобі підкорятися?!

— Ким вам доводиться мсьє Тюссо? — вирвав мене з дивних думок чоловік.

Я змахнула віями, намагаючись осмислити питання. Раптова зміна теми. Скільки ми знайомі... Не знаю? Усе життя? Я навіть не пам’ятаю, коли вперше з ним познайомилася — це нам батьки швидше розповідали, що одразу гралися разом.

— Друг дитинства, — видавила із себе.

— Він міг накласти… — почав підбирати слова ректор.

Я його безпардонно перебила.

— Виключено, — навіть майже пирхнула, — наші родини дружать уже багато поколінь. А я — улюблениця роду Лейт. Будь-хто, хто зашкодить мені, просто не вийде живим.

Останнє сказала з якоюсь гордістю, бо так воно й було. Я — довгоочікувана дівчинка, на яку чекали ще моя прапрапрабабуся з прапрапрадідом. Мої брати, кузени, дядьки примчали б сюди відразу, якби дізналися, що зі мною щось сталося.

Вони були моїм тилом, але якимось… надмірно опікунським. До речі про це.

— А обов’язково повідомляти мою сім’ю про те, що сталося? — у моєму голосі поменшало сили, зухвалості й нескінченного бажання надерти комусь дупу.

Бо вони ж примчаться. І ректор постраждає першим.

— Побачимо, — хмикнув чоловік, — відпочивайте, мамзель Лейт, я зайду до вас пізніше. І надішлю мсьє Тюссо, щоб ви не посміли навіть думати вляпатися в чергову авантюру.

Я насупилася, але погодилася з думкою ректора. Бути зараз у компанії когось було не тільки корисно для моєї безпеки, але й цікавіше. А то дивитися в білу стелю без магії…

На мій подив, професор Дюпон не поспішав іти — застиг у дверях і дивився на мене якимось довгим і дивним поглядом. Я облизала губи так, наче збиралася зі словами, наче хотіла сказати щось заборонене, щось таке… що в суспільстві б засудили… здається, моє дихання було фізично відчутним.

— Професоре Дюпон, — ласкаво прокотило його ім’я в мене на язиці.

— Так, мамзель Лейт? — його голос чомусь охрип.

Я підняла очі — великі, довірливі, віями махнула, як справжня лялька, і глибоко зітхнула, набираючись сміливості. Зараз або ніколи.