Розділ 7.

Я планувала неймовірну авантюру. Злетіти до найближчого столу, сісти й чекати, поки Генрі мене знайде. Він уже знав принципи левітації, тому підлетіти до мене міг би — і ми б чудово відпочили разом.

Ідеально. Залишилося його відвернути.

Але хлопець немов за помахом чарівної палички зник сам — поспішив до кухарів і барменів замовляти щось на нас двох. Це був мій шанс! У мене було не понад хвилини, щоби провернути мою авантюру.

Левітація діє на основі магнітного поля — ось і все, що я знала про левітацію. І, очевидно, створювати подібні складні заклинання або підтримувати їх не вміла. Але хто забороняв літати за допомогою… милиць? Не в прямому сенсі, звісно.

Закрутила паличку, зосередившись на магічних потоках, і прошепотіла:

— Кулурул! — закликаючи вихор вітру.

Він, подібно до маленького урагану, почав виходити з моєї палички вгору. Подув був зовсім слабким, але з кожним новим витком ставав усе сильнішим і сильнішим. Я опустила паличку, і через кілька секунд вихор почав підіймати вгору вже мене.

— Так, дві кави, будь ласка, — десь далеко промовив Генрі, — я заплачу, дякую. Реє, ти булочку будеш?

Мій друг дуже невчасно обернувся, оскільки я була лише на півдорозі до столу — що зручно літав прямо над нашими головами.

— Реє, чорт забирай! — вилаявся Генрі й побіг у мій бік, щоб зловити або підлетіти до мене — або хто знає, що взагалі було в його голові?

Я ж летіла. Так, це було незручно. Так, старшокурсники хихикали, коли бачили мене. Але вони не могли змінити головного — я, першокурсниця, летіла до свого столу. Тож, як то кажуть, переможців не судять, якими методами вони до цієї злощасної дерев’яної штуки долетіли.

— Реє, зупинись, кому кажу! — хлопець уже злетів, і я відчувала, що часу залишилося всього кілька секунд.

Потрібно було посилити заклинання — інакше Генрі спіймав би мене і відніс назад на підлогу. А я не могла дозволити такій геніальній ініціативі загинути в зародку — ще й дати старшокурсникам привід по-справжньому сміятися з мене. Ні, ні!

— Улисил! — пробурмотіла я, і мій маленький вихор перетворився на повноцінний ураган.

Ось тільки я не розрахувала, що моє заклинання було пропорційним магічному потенціалу. Чого в мені було багато — і це завжди було моєю гордістю, а зараз стало моїм прокляттям. Ураган просто не вщухав, посилений до максимуму.

Я злітала все вище і вище до стелі — повз здивованих студентів, які проводжали мене поглядами вже без тіні сміху.

— Реє! — крикнув Генрі, але за моїм розбурханим вихором він не встигав.

Я ж гарячково міркувала, що робити. Спробувати зачепитися за стіл? Упустити паличку — але тоді сильно ризикувати, що полечу вниз без будь-якої магічної підтримки? Або крикнути старшокурсникам, що я набідокурила й мені потрібна допомога?

Останнє відкинула. Плакав тоді мій Трофей Першокурсника — хіба що клоунський зроблять, як приз глядацьких симпатій.

Ні, єдиний вихід був дочекатися, поки ураган вщухне, і направити магічний потік до найближчого столика. Це сталося несподівано швидко, але наступна біда не змусила себе чекати — варто було мені знову вимовити заклинання вихору, як він з’явився в тій же посиленій версії.

— Ти що, знущаєшся чи що?! — зовсім уже закричав на мене Генрі.

І я була б рада йому крикнути, що нічого подібного — але у вухах аж гуділо від сильного вітру.

Літати вище було нікуди, тому я вжила єдине рішення, що залишилося, поклавшись повністю на свої навички пілотування. Я перевернула паличку й попрямувала з тією ж швидкістю вниз — щиро сподіваючись, що вийде приземлитися на вільному столику. Головне, вчасно провернути паличку.

Траєкторія шляху була ідеальною: я задоволено облизнулася, готова до свого віражу, коли щось — або точніше буде сказати, хтось — підхопив мене ззаду. Чоловічі руки лягли мені на стегна, тіло притиснулося зі спини, чужа паличка впилася в руку.

— Тримаю! — з якимось придихом кинув Генрі.

Назвати свого друга всіма нецензурними словами я не встигла — дія мого вихору ще не закінчилася, а через раптове зіткнення мене понесло в зовсім інший бік.

Від несподіванки я заплющила очі й готувалася вже до гіршого. Не смерті, звичайно, але вкрай епічного приземлення на сідничну кістку.

Певною мірою це сталося, тільки знову не так, як я очікувала. І знову за участю чужих рук — чоловічих.

— Лейт, ти все-таки передумала? — солодко проспівав мені на вухо веснянкуватий Рудольф.

Вихор у моїй паличці стух.

Серед усього залу студентів, серед усіх столів і стільців, мені занадилося приземлитися саме на коліна до цього збоченця, який тут же опустив свою п’ятірню мені на поперек. Другою рукою пройшовся по моєму коліну — оголеному, бо спідниця задерлася.

— Ієго, бережися дня, коли я дізнаюсь заклинання кастрації, — проричала крізь зуби.

— Граєшся у важкодоступну? — показово здивувався однокласник. — Після того, як сама приземлилася… на мене?

Подивилася на нього знищувально.