Розділ 6.

Генрі йшов до виходу з тренувального поля дуже повільно — настільки, наскільки це взагалі було можливо. Весь час дивився на мене з німим питанням: «Допомогти?» і навіть із продовженням, яке буквально вгадувалося на його обличчі: «Я знаю, де закопати труп».

Але навряд чи смерть ректора на моїх руках у перший же день перебування в Академії допоможе в досягненні своєї мети. Тому я тільки мученицьки дивилася на друга і кліпала очима, мовляв, усе в порядку, я розберуся.

А потім подивилася на ректора. Ох… Чи розберуся?

Він виявився до мене набагато ближче, ніж я очікувала — практично дихав мені в маківку, загрозливо нависаючи зверху. Я відчула себе маленькою, безпорадною і зовсім-зовсім не такою впевненою, якою була кілька хвилин тому.

Синя мантія професора розвівалася від вітру, відкриваючи те, що було під нею — білу сорочку, накинуту на ще вологе тіло. З огляду на нашу різницю в зрості, мені не було куди дивитися, крім як на краплі на його грудях.

Можна було, звичайно, підняти голову і з викликом подивитися в його очі. Але щось мені підказувало, що в цьому зеленому морі я просто потону. І ні, зовсім не від романтичних почуттів — я майже відчувала загрозу, що виходила від ректора.

Проковтнула й зосередилася на краплях. Вони не настільки… моторошні.

— Мамзель Лейт, будь ласка, поясніть, — голос професора звучав м’яко і вкрадливо — всупереч тому, як він виглядав, — що ви забули в моєму душі?

Відповісти я очевидно не могла, тому професор нейтралізував заклинання поштовхом посоху. Я миттєво відчула полегшення — дихати навіть стало легше!

— Тож?

— Я шукала когось іншого, — вимовила я, і хоч це й була повна правда, звучало все одно якось двозначно.

Але пояснювати всі причини й наслідки здавалося зайвим — особливо з огляду на те, що нічого б цього не сталося, якби ректор не взяв мене в учениці. Ось саме так! У всьому винен цей… привереда!

— І кого ж ви шукали в душі? — погроза в голосі ректора стала майже фізично відчутною.

Він сам винен, сам винен, сам! Це я повторювала собі чарівною мантрою, коли підняла очі і, цілком очевидно, забула все, що тільки говорила до цього.

Сказати хоч слово — правдиве чи ні — не здавалося можливим.

— Я сильно сумніваюся, що вам був цікавий професор Баррет, — губи ректора ворушилися, але сенс слів доходив насилу, — а професор Міно — дещо іншої… як би так сказати… вікової категорії. Тому, поки я не розлютився, скажіть мені правду, мамзель Лейт, що ви забули в гуртожитку викладачів?

А? Я навіть моргнула, змахуючи неіснуюче заклинання.

— Так я там живу.

— А гуртожиток бойовиків на що? — не повірив він мені.

— На чоловіків, — я підняла брови, — жіноче крило не передбачено. Мені запропонували оселитися до лікарів або ось…

Мало не випалила «до вас». Вчасно прикусила язика. А то ще подумає чого…

Тільки зараз до мене почало доходити, на що натякав професор хвилиною раніше. Він думав… що я спеціально зайшла в душ до викладачів?!

— Ви за кого мене взагалі приймаєте?! — закричала я мить по тому. — Я сюди вчитися приїхала!

— Як же, — хмикнув ректор, — усі ви так говорите на початку. А потім у газетах трублять про чергову щасливу парочку й маму двох янголят.

— Я не всі! — і гордо підняла носик.

Він просто Лейтів не знає. Але нічого. Перевиховаємо. Тільки нехай спочатку візьме в учениці.

Я чекала, що ось зараз професор Дюпон відчитає мене за неправомірне використання тренувального поля, переселить у крило до лікарів, щоби подалі була від його високоповажності, і відправить геть. Але я помилялася.

Він доторкнувся пальцем до мого підборіддя, підняв його і змусив дивитися прямо на нього — у самі очі. Спробувала вирватися, але куди там проти чоловіка вдвічі більшого за тебе? Його посох ледь помітно ворухнувся, і я відчула, як потоки повітря здійнялися навколо мене.

Одяг після бою висох майже миттєво, а я все дивилася в чарівний вир зелених очей.

Ніколи ще над мною не промовляли заклинань поза межами бойових тренувань і лікарів. Й ось так? Удвох, не розриваючи зорового контакту? Невідоме раніше почуття всередині стиснулося в тугий вузол.

Здається, я з’їла щось не те на сніданок.

— Подивимося, що ви скажете до кінця курсу, — прошепотів ректор і махнув мені рукою на вихід.

Я несміливо пройшла за межу магічної мережі, а коли обернулася, професор зачинив вхід на тренувальне поле якоюсь дивною технікою, яку навіть на третьому курсі не проходили. А на першому — і поготів.

— Щоб тут без нагляду викладачів я вас більше не бачив, — кинув він і пішов у протилежному від мене напрямку.

Але ж… Як же мені тоді тренуватися і переконати його взяти мене в учениці?

Постояла на місці деякий час, розмірковуючи над своєю долею і можливим планом дій, але так нічого й не придумала. Можливо, на дві голови думати легше?

Генрі я виявила неподалік від поля — він виглядав мене і, ледь побачивши, з полегшенням видихнув. Із чого такі нерви? Не вбив би мене ректор. Та і я, мабуть, готова була до такого результату, коли тягла Генрі на те кляте поле.