Розділ 5.

Генрі спочатку намагався пручатися, але врешті здався — мляво плентався стежками вздовж ідеально підстрижених газонів. У повітрі стояв аромат в'янучого літа.

— То що це за Трофей Першокурсника? — запитала я, коли ми відійшли досить далеко від гуртожитку. І ректор за нами начебто не гнався.

— Приз кращого на курсі, — невдоволено вичавив із себе Генрі і поспішив перебити мою тираду, що вже рвалася назовні, — я знав, що ти її захочеш, тому навмисно не розповів! Минулого року за нього були такі бійки, що новий ректор відмовився від цієї ідеї повністю. Забудь про нього і все.

Легко йому говорити, коли в парі не брав участі.

— Якщо Трофей існує, то я його отримаю, — мої очі горіли вогнем, — і ти мені в цьому допоможеш.

— Мене притягнуть за співучасть, — спробував відмовитися Генрі, але я по очах бачила, що він зацікавився моєю ідеєю!

По тому, як розширилися зіниці, як він облизав губи, як не зводив з мене очей. Сам пошкодував, мабуть, що свого часу не мав такого спільника, як я.

— Все буде цілком легально, — хитро примружилася я і потерла руку об руку, — які слабкості є у професора Дюпона?

— Звідки мені знати, — знизав плечима Генрі, — знаю тільки, що він любить дуелі.

— І часто програє в них? — Я озирнулася навкруги. Цікава ідея промайнула в голові.

— Ніколи, — задумливо промовив Генрі.

Чудово. Візьму його на слабо, переможу на дуелі і отримую заповітний Трофей. Завдання з зірочкою, особливо в короткі терміни. Але які у мене були варіанти? Я посилено хитала головою з боку в бік.

— Ти поясниш, що шукаєш?

— Тренувальні поля.

— Хочеш дуель? — здивувався Генрі, потім нахмурився, — перший курс проти третього?

Я хмикнула і подивилася на нього скоса.

— А як мені ще стати кращою в усій Академії? — і додала ложку меду: — тільки перемогти сильнішого наставника.

І в очі так подивилась благально.

Хлопець всміхнувся і похитав головою, ніби я була недбайливою дитиною, яка не знала, що несла. А я дуже навіть знала, що кращого за Генрі, практиканта мені не знайти. Принаймні зараз.

— Що ж, ти сама попросила, — він подивився на мене з хирою посмішкою, — піддаватися не буду.

— Тільки спробуй, — загрозливо підняла паличку, — і я тобі...

І провела великим пальцем по шиї.

Тренувальним полем слугувала галявина, огороджена невидимою магічною сіткою по периметру. Вона існувала з питань безпеки — і не тільки студентської. Багато елементалів кидають заклинання масової дії, і було б вкрай небажано відбудовувати школу після кожної дуелі студентів.

— Ти готова? — улесливо запитав Генрі, коли я перетнула межу поля.

— Пабарабаліз! — без попередження вигукнула я, кинувши магічний залп у бік друга.

Тому що старовинне правило говорить — перетнув межу поля, готуйся до бою.

— Щит! — паличка Генрі з'явилася майже з нізвідки, коли він змахнув нею прямо перед моїм заклинанням.

Світло-зелена маса паралізуючого заклинання розчинилася в повітрі. Я цокнула язиком.

— Недолуго, Рея, занадто недолуго, — примружився хлопець, змахнув паличкою і щось прошепотів — так тихо, що я не могла розчути і підготуватися як слід.

Гарячково міркувала. Генрі не хотів би завдати мені якоїсь шкоди, значить, відверто бойові заклинання можна відкинути. Відповість мені таким же паралізуючим заклинанням? Або стазисом? Сном? Їх усіх можна відбити нейтралізатором.

— Нейтраліс! — скрикнула до того, як заклинання встигло торкнутися мене.

Фіолетова сфера з посиленої палички Генрі розсіялася, натрапивши на невидимий купол.

— А ти тренувалась, — іскра промайнула в його очах.

— Це ти просто занадто передбачуваний, — я з показовим розчаруванням похитала головою, — що в дитинстві ховався в очевидних місцях, що зараз.

— Ми ще не закінчили, — фуркнув він і знову прошепотів якесь заклинання, яке пастельною ляпкою полетіло в мене.

У мене була секунда, щоб встигнути придивитися. Клей? Щось, що змушує елементаля приклеїтися до місця або до того, що скаже його противник. Якщо я права, то нейтраліс тут не спрацює, а ось щось простіше... щось на рівні простої фізики.

— Водікус, — майже розсміялася я, коли заклинання Генрі потрапило в мене, прикувши мої руки до спини.

Підвела голову і від душі реготала, бо секундою пізніше над мною з'явилася темна хмаринка. Вона збільшувалася в розмірах, як тісто збільшується від дріжджів — більше, потужніше, сильніше, і ось з темної плями полилася рятівна вода, яка розклеювала мої руки.

Краплі великими гронами падали на обличчя, змусивши мене заплющити очі.

Що найкраще розчиняє клей? Вода! Я реготала, задоволена своєю здогадкою, і як тільки змогла поворухнути пальцями — стиснула паличку сильніше.

Генрі чекав від мене простих заклинань, яких навчив мене сам — або які знав на першому курсі навчання. Але у мене був маленький козир у рукаві. Ніхто з родини не розповів би мені це заклинання — воно викладалося майже в кінці третього курсу — але хто вони такі, щоб приховувати від мене такі цінні знання? До цього мені не випадало можливості попрактикуватись з тим, про що я читала, а от зараз…