Розділ 3.

Вилетіла з аудиторії майже слідом за ректором — хотіла поговорити і дізнатися, з якої причини він не збирається брати мене в учениці, але його і слід загув. Втік від мене? Ще раз подивилася в обидва боки коридору. Втік!

— Чуєш, Лейт, якщо шукаєш чоловіка, то я цілком не проти поспілкуватися ближче, — пролунало мені в спину від веснянкуватого Рудольфа.

— Я швидше задушуся, — буркнула собі під ніс і швидким кроком поспішила до Бібліотеки.

Але Рудольфу ж було в той самий бік. Він наздогнав мене за дві секунди.

— Ні, ти подумай, — продовжував вмовляти він, — у мене досить престижна родина, і генетика — ого!

— Моя паличка і то більша за твою, — презирливо пирхнула я.

— Думаєш, ти комусь іншому потрібна на нашому факультеті?

— Так, — впевнено заявила і підняла свою паличку вгору, — собі. А тепер відчепися, інакше витівки ректора здадуться тобі дитячим лепетом.

Рудольф миттю підняв руки вгору, мовляв, ніяких проблем, бачиш — відстав. Але по очах я бачила, що ця ідея його голову ніяк не покинула. Буде ще діставати. Я важко зітхнула. Генрі попереджав, що так і буде спочатку.

А може і все навчання в Академії.

Отримавши книги, я не без задоволення скористалася заклинанням Делералаж і спостерігала, як мої однокласники пихкали і кряхтіли, намагаючись віднести всю стопку за раз. А там було багато фоліантів — всі старі, товсті, важкі!

Ще хвилину посміялася про себе і попрямувала до гуртожитку. Ось де мені було не до сміху — у мого факультету просто не було жіночого крила.

— У якому сенсі? — я здивовано кліпнула очима, коли розподільниця похитала мені головою.

— Ну, у нас немає такого попиту, — розвела руками, — можу поселити з лікарями або в викладацькому.

Я замислилася. У лікарському бути не хотілося — сусідки весь час будуть пліткувати про чоловіків, черги там в ванну кілометрові, та й я вже встигла нажити собі ворогів. Ні, туди потрапляти було б вкрай небажано.

— У викладацькому, — несміливо сказала я, але розподільниці, здавалося, було все одно.

Просто потрібно було поселити і все тут.

Цікаво, а ректор теж там живе? Тоді я могла б спробувати зловити його в більш неформальній обстановці... Або ще краще, коли він під зіллям розслабленості буде читати книги, я могла б підсісти і з'ясувати, чому він так проти того, щоб брати мене в учениці. Ні, краще! Подумки я вже захопилася азартом, тому що саме в такому стані — розслабленому і балакучому — я могла вмовити професора Дюпона взяти мене в учениці.

Коли ми підійшли до моєї кімнати, мені вже хотілося розцілувати розподільницю.

— Будь ласка, — буркнула вона, вручила мені ключі і пішла.

Кімната у мене була звичайною — з кам’яними стінами і дерев'яними паркетними підлогами. Ліжко стояло в кутку поруч з тумбочкою, шафа теж не вражала уяву. Я здригнулася від вогкості.

Наскільки пам'ятаю з розповідей Генрі, кімнату ми пізніше будемо прикрашати самі. Там і рослини будуть, і портрети, і навіть меблі зможемо замінити на більш зручні та приємні. Це мало мотивувати першокурсників якомога швидше переходити до практичного застосування своїх знань. Я вже могла дещо поліпшити, заплющила очі і прошепотіла тихо:

— Полосалат: Книжкова шафа!

Переді мною миттєво з'явилися симпатичні полички, скріплені двома прутами з боків у формі сходів. Тут я розмістила книги в алфавітному порядку і задоволено поплескала руками.

Ще одне важливе нововведення, яке просто повинно було бути в моїй кімнаті — герб моєї родини. Пробурмотіла заклинання, і легка тканина повисла на цвяшку над ліжком.

Ось тепер завіяло затишком і чимось рідним. Замислилась. Змахнула паличкою і з заклинанням Голор на стіні з'явилася палаюча свічка. Не розкіш, але на перший час зійде.

— Що ж, — сказала собі, — тепер підемо на пошуки Генрі!

Викладацький корпус гуртожитку знаходився з бойовиками в одному крилі. Я точно не знала дороги, але подумала, що якось та й дістануся. Як то кажуть, хто шукає, той завжди знаходить! А хто йде... той колись прийде.

Ось з такою логікою напереваги я пройшлася вздовж коридору в протилежний від виходу бік. Ліворуч від мене були спальні, кожні треті двері прикрашав напис «Ванна», що було дуже зручно. Черг точно не мало бути.

Я йшла вже досить довго, але ніяких позначок не побачила — і людей теж не зустріла. Просто пустельні коридори зі спальнями і ванними. Але ж викладачів в Академії не так багато, чи не так? Чи могло бути так, що бойовики буквально жили по сусідству з викладачами?

Тоді виходить, що я вже довгий час йшла коридором гуртожитку своїх однокласників — або хоча б однокурсників. Цю думку підкріпив шум в одній з кімнат в глибині приміщення і дивний аромат трав. Я поспішила туди. Якщо не прийшла в потрібне місце, то зможу хоча б запитати, куди пройти.

Студентів я, втім, так і не зустріла. Це трохи напружувало — але з іншого боку, кому потрібно так терміново в гуртожиток? Перший курс ще тягне кілограми знань, а старші студенти вже давно пішли на потрібні лекції. Або вечірки. У друге я вірила значно більше.