Розділ 2.

Ми підіймалися сходами, встеленими старовинним килимом уздовж таких же старовинних портретів із зображенням відомих елементалів. Переважно зображували бойовиків — у часи перемог, у часи важких стратегічних рішень або навіть у запалі битви. Поміж ними висіли помаранчеві сфери світла, які реагували на кожного студента легким тремтінням.

Ми йшли до самого верху — скляного даху, через який зараз проникало сонячне світло й осявало майже весь коридор і хол. Саме там знаходилися аудиторії факультету бойовиків. Сюди я приходитиму щодня протягом навчального року, можливо навіть з Генрі зможу побачитись!

Розглядала все з особливою цікавістю.

Ректор завів нас в аудиторію, у якій було настільки просторо, що ми могли сидіти через одне, а то й через два місця. Я швидко зайняла центральну парту в першому ряду.

— Розташовуйтеся, — кинув професор і підійшов до дошки, на якій білою крейдою вивів своє ім’я. — Отже, мене звати професор Дюпон, як ви вже чули. Я є куратором бойового факультету. Колись я сидів за цими партами так само як і ви.

І сперся на спинку стільця позаду столу, дивлячись на нас із поблажливо-ностальгічною усмішкою.

— Колись — це минулого року? — хмикнув хтось із задніх парт.

Я обернулася — це говорив хлопець із веснянками і прищами на пів щоки. З такими проблемами не йому говорити про молодий вік! Сам схожий на підлітка.

Але захищати честь ректора мені зовсім не знадобилося — професор Дюпон посміхнувся і майже розсміявся із жарту веснянкуватого.

— Ваше ім’я, мсьє?

— Рудольф, професоре, — миттєво відгукнувся він.

— Рудольф?

— Рудольф Ієго, — і театрально так вклонився, представляючи честь свого роду.

Теж мені, позер.

— Отже, мсьє Ієго, — хитро оскалився ректор і потягнувся рукою до свого посоха, стиснув його сильніше й підняв вгору, — якщо ви такий розумний, розкажіть мені про принципи взаємодії магічного ресурсу і вашого… — мені здалося, чи професор навмисно зробив паузу? — магічного інструменту.

Рудольф підвівся і якось почав невиразно жувати слова, потім почухав потилицю і попросив вибачення. Це і зрозуміло — перший курс, що йому знати? Я ж миттєво підняла руку вгору.

— Мамзель, якщо вам потрібно припудрити носик, можете виходити, не питаючи, — не дивлячись на мене кинув ректор.

Від обурення я мало не випалила все, що про нього думала. Але ні — витримку Лейтів ніхто не скасовував! Усміхнулася своєю найангельською усмішкою і спокійно відповіла:

— Ні, професоре, я просто знаю відповідь на ваше запитання.

— Я щасливий, — кисло кинув він, але продовжував очима пиляти нещасного Рудольфа.

Той уже залився яскраво-червоною фарбою і потягнувся до сидіння, щоб сісти і сховатися від пильного погляду ректора. Професор Дюпон це передбачав.

— Я дозволяв сідати? — його вилиці напружилися.

І тоді я помітила це — легкий рух мізинця, у якому чоловік поворухнув сам посох. Точно так само він зробив там, у холі, коли я навіть не почула слів заклинання. Так сталося і цього разу — варто було професору Дюпону поворухнути пальцями, як нещасного Рудольфа паралізували чарівні нитки.

— Раз ви не знаєте відповіді на це питання, мсьє Ієго, то будьте ласкаві, напишіть про це твір до наступної пари. — Рудольф мовчав. — Є якісь питання?

Можливо, питання і були, але паралізований юнак міг тільки кліпати очима в молитовному виразі обличчя. Ректор змилостивився і опустив студента на його місце. Готова посперечатися, що до кінця лекції той більше не рухався.

— Є ще бажаючі відповісти? — ректор оглянув аудиторію.

Він зараз серйозно? Я продовжувала тримати руку високо над головою.

— Зовсім ніхто?

Я насупилася. Може, у нього далекозорість? Зблизька зовсім, бідолаха, не бачить?

Й оскільки всі в аудиторії мовчали, професор глибоко видихнув і подивився на мене. Темні зелені очі уважно впилися в моє обличчя, перш ніж його губи вимовили бажані мені слова:

— Так, мамзель.

— Регіна Лейт, — я підскочила з місця, — але всі називають мене Рея. — Обличчя ректора буквально кричало, що мого імені він не питав, тому я поспішила перейти до суті, поки він і мене того… не заморозив: — Чим більший магічний запас, тим сильніший магічний інструмент потрібен елементалю. Але сильний і потужний, — я поглянула на посох, — інструмент вимагає великої витримки. Тому початківці елементалі починають працювати з паличками, поступово відпрацьовуючи вміння.

— Правильно, мамзель Лейт, — кивнув він, і я плюхнулася на місце, погано приховуючи задоволення, — тому сила вашого магічного потенціалу і вміння ним користуватися залежить не від віку, а від практики.

На цих словах він багатозначно подивився на Рудольфа. Підозрюю, що той зараз намагався провалитися під землю.

Досягнувши бажаного результату, ректор задоволено випростався і схрестив руки на грудях. Заждав паузу, уважно нас розглядаючи — на мені він чомусь не затримав погляду зовсім.