Епілог

Марта та Уляна сиділи на лавці біля фонтану, гріючись у променях справжнього весняного сонця, що пробивалося крізь скляний дах атріуму. Марта тримала в руках свій телефон — екран був вкритий дрібною сіткою тріщин, схожою на павутиння.

​— Марто, а куди він подівся? — тихо запитала Уляна, доїдаючи своє морозиво. Вона тепер постійно рухалася: то махала ногами, то крутила головою, наче перевіряла, чи не застрягла вона знову.

​— Туди, де йому і місце, — відповіла Марта. — У нескінченний цифровий коридор. Він намагався впіймати нас, але впіймав самого себе.

​Марта спробувала ввімкнути камеру. Екран блимнув, але замість звичного меню з'явився напис: «Помилка пам'яті: занадто багато живих моментів». Дівчинка посміхнулася — цього разу по-справжньому, щиро, відчуваючи кожним м'язом обличчя свою свободу.

​Раптом телефон за вібрував. На екрані висвітилося сповіщення про старе повідомлення, яке ніяк не могло завантажитися вчора. Це була випадкова фотографія, зроблена в ту саму секунду, коли лампа вибухнула.

​На фото не було ні Мисливця, ні фотозони. Там були лише Марта та Уляна, розмиті в русі, яскраві й кольорові. Але в самому низу кадру, у відображенні маленького осколка дзеркальної кулі, Марта помітила ледь видну чорну крапку. Це був маленький об’єктив, що дивився прямо на неї.

​Вона не стала видаляти це фото. Натомість Марта просто вимкнула телефон і поклала його глибоко в сумку.

​— Ходімо, Уля. Нам ще треба встигнути погуляти в парку. І знаєш що? Сьогодні — жодних фотографій. Будемо просто жити.

​Дівчата підвелися і пішли до виходу, залишаючи позаду торговий центр і всі його скляні пастки. А на порожньому місці, де стояла фотозона, прибиральник знайшов стару пошарпану кришку від об’єктива. Він підняв її, хотів викинути, але раптом завмер, дивлячись у темне скло... і на мить йому здалося, що звідти на нього хтось дуже уважно дивиться.

​Кінець.