Розділ 3 . Збій у системі

Мисливець у циліндрі видав дивний звук, схожий на скрегіт заїждженої плівки. Його об’єктив-голова почав шалено обертатися, намагаючись зловити фокус на Марті, яка корчила найдивніші гримаси, які тільки могла вигадати.

​— Помилка... Об'єкт розмитий... — прошипіли динаміки.

​Марта зрозуміла: Мисливець боїться хаосу. Він живиться лише тими, хто завмер у «ідеальній» позі. Вона схопила Уляну за напівпрозору руку.

​— Уля, біжимо! Не стій на місці! Стрибай, крутись, махай руками! Роби все, щоб він не зміг зробити чіткий кадр! — закричала Марта.

​Дівчата почали несамовито танцювати посеред фотозони. Вони стрибали, кружляли, розкидали реквізит — пір’я від масок летіло в різні боки, створюючи справжню завісу. Чорна фотоплівка на ногах Уляни почала слабшати, бо Мисливець не міг «зачепитися» поглядом за рухливу ціль.

​— Посміхніться... — благав голос Мисливця, але тепер він звучав жалюгідно. — Станьте рівно...

​Марта відчула, що це її шанс. Вона витягнула свій телефон, де все ще йшов «Прямий ефір» у світ тіней, і розвернула його екраном прямо до велетенського об’єктива Мисливця.

​— Хочеш ідеальний кадр? Подивись на себе! — вигукнула вона.

​Мисливець глянув у телефон Марти. Його власний об’єктив відобразився в екрані телефону, а екран телефону — в його об’єктиві. Виник нескінченний дзеркальний коридор. Мисливець почав фотографувати власне відображення, яке фотографувало його, яке фотографувало відображення...

​Спалах! Спалах! Спалах!

​Кільцева лампа над ними не витримала і вибухнула мільйонами дрібних іскор. Стара дерев’яна камера почала диміти, а з її щілин посипалися тисячі старих фотокарток. Люди на них почали оживати й зникати, повертаючись у свої світи.

​Раптом усе затихло. Кольори миттєво повернулися в торговий центр. Вивіска магазину іграшок знову засяяла яскравим неоном, а куртка Уляни знову стала рожевою.

​Дівчата стояли посеред порожньої фотозони. Дерев’яна камера перетворилася на звичайний ящик з-під фруктів, а Мисливець зник, залишивши по собі лише старий пошарпаний циліндр на підлозі.

​— Ми... ми це зробили? — прошепотіла Уляна, торкаючись свого обличчя. Вона знову могла посміхатися — по-справжньому.

​Марта глянула на свій телефон. Екран був розбитий, а вся галерея фотографій за сьогодні виявилася порожньою. Тільки на одному останньому знімку, який дивом зберігся, було видно лише розмиті кольорові плями й дві тіні, що тримаються за руки, тікаючи з кадру.