Посмішка Бога

Чого варта посмішка бога? Посмішка Одіна, наприклад, дає людині перемогу в битвах, посмішка Фрейї, несе весну. Вважається, що Локі любить жарти, і це так, він може розсмішити будь-кого, але сам сміється рідко, тому що посмішка Локі може коштувати людині життя. Локі дивився на Гая Гізборна, він  був його улюбленцем вже останні п'ятнадцять років. В цьому чоловікові, дивним чином, поєднувались розум і дурість, хитрість і простота, сила та слабкість.

 - Тебе не візьмуть до Асгарду, - думав Локкі. - Але й у Хелі тобі робити нічого! Ця людина нікому не була потрібна, як і сам Локі. - Ні, я не віддам тебе цьому ідіоту Тору, - подумав Локі, і ще раз глянувши на Гая, посміхнувся...

*                         *                        *                         *                        *

Хлопець , що йшов мостом , був високий і худорлявий, всі його рухи були плавні і граціозні, як у танцюриста, шкода, що не було кому оцінити красу його ходи, тому що кам'янистий берег по обидва боки широкої річки був порожній. На середині мосту хлопець зупинився, обвів поглядом околиці і лукаво посміхнувся.

- Нічого не змінилось, вдоволено сказав він, і пішов далі.

Але варто йому було зробити ще пару кроків, як незрозуміло звідки на його шляху виник величезний чорний вовк. Хлопець зупинився, але не переляк позначився на обличчі, а радість. Вовк долі секунди стояв нерухомо, а потім стрибнув, збивши людину з ніг, він почав лизати його обличчя, як звичайний собака.

- Я теж радий тебе бачити, хлопчику, - сказав хлопець, звільнившись від обіймів звіра. - Хель не ображала тебе?

Вовк заскулив.

– Ну я покажу цьму дівчиську!

Вовк із сумнівом подивився на людину і пішов уперед.

На тому боці моста, на них чекала росла дівчина. Хлопець надіслав їй повітряний поцілунок. Вона кокетливо захихотіла, даючи йому дорогу. У Хелхельм було просто увійти, не просто було з нього вийти, але теперішньому гостеві, і це завжди легко вдавалось.

Дійшовши з хлопцем до краю похмурої сірої рівнини, що простягалася по той бік мосту, вовк пішов назад, а людина, посміхнувшись йому вслід, продовжила шлях. Довго він один не залишився, невдовзі, десь збоку почулося іржання, тут же з'явився чорний кінь. Кінь був величезний, і підбігши до людини так почав бити копитом, і хропіти, що ніхто в здоровому глузді не зважився б до нього підійти, але хлопець з легкістю схопився йому на спину, і кінь, здійнявшись, слухняно помчав уперед.

Кінь мчав, ніби й не відчуваючи вершника, на одному подиху перемахнувши гори, минувши болота, ніде навіть не застрягши жодним копитом, і в'їхавши на кам'яне плато знову здійнявся дибки. Чоловік спритно зістрибнув з його спини, і погладив по блискучій чорній шиї відпустив. Пройшовши ще трохи, хлопець стукнув три рази по невидимій перешкоді, і тут же перед ним виникла кована брама з хитромудрими візерунками за якою стало видно широке кам'яне подвір'я і замок чорного мармуру з тонкими, схожими на голки шпилями і вежами. Ворота відчинилися самі, і хлопець, знов усміхнувшись, увійшов  всередину.

Пройшовши пустельними коридорами та залами, хлопець увійшов до кімнати, яскраво освітленої вогнем з величезного каміна, в якому замість дров горіли чиїсь кістки. Назустріч йому з крісла піднялась жінка, її можна було назвати красивою, якби половина її обличчя не була червоною, наче обпаленою.

- Тату, тебе знову заслали? – стурбовано спитала вона.

- Ні люба, заспокойся, я просто прийшов у гості, - мило посміхнувшись, сказав чоловік.

З іншого крісла, що стояло навпроти першого, піднявся хлопець, при найближчому розгляді було видно, що він напівпрозорий. Хлопець здійнявся на кілька сантиметрів над підлогою, і теж підлетів до прийдешного.

- О, і Нарві тут, - сказав гість, і знову посміхнувся, цього разу в очах його промайнув смуток.

- Я тут уже цілу вічність, - відповів юнак, і підлетівши до крісла, знову опустився в нього, більше за звичкою, ніж за потребою.

Жінка клацнула пальцями, і поряд з'явилося третє крісло.

- Хель, дитино, звідки ця тяга до позерства, до чого ці клацання пальцями? – сідаючи у крісло, насмішкувато запитав хлопець.

- Ти бачив Валі? - спитала Хель, ігноруючи його глузування.

- Так, він зустрів мене.

- Він колись стане людиною як раніше? Ти ж обіцяв поговорити з Одіном, – спитав Нарві.

Хлопець з сумом подивився на юнака.

- Ти знаєш Нарві, я зараз не в найкращих стосунках з Одином, і з Тором, з усіма ними, не хочу траплятися їм на очі, поки у мене не буде пару козирів у рукаві. Та й чи треба, повертати йому колишню подобу, він схоже щасливий?

- Так тато, ми всі щасливі! - Вигукнула Хель. - Наш батько Локі, брат верховного бога, і що ж ми, його діти, живемо в Асгарді? Ні, мені його величність дарував трон, найпрекраснішого з місць, царства мертвих! Але гаразд я, потвора, але твої сини! Старший твій син перетворений на вовка, а молодший взагалі мертвий!

– Але ви всі разом. Та й, хто як не сестра подбала б краще про наших бідних Валі, та Нарві. Ви можете бачитися щодня, спілкуватися, проводити час. Хіба ви не щасливі? – і Локі з чарівною усмішкою подивився на дітей. Хель та Нарві серйозно дивилися на нього.

Маска щастя і радості зійшла з гарного обличчя бога, і діти побачили, що воно спотворене болем.

— Що ти хочеш від мене, Хель? – стомлено спитав він. - Хіба я не робив усе можливе всі ці роки? Скільки зусиль, праці, брехні, обману! Половину всіх дивовижних речей, що є в Асгарді, добув я. Якби я не повернув Ідун, то всі вони були б мертві. І яка нагорода? Ти кажеш, повернути Валі його колишній вигляд. А як він житиме, коли усвідомить, що загриз рідного брата?

Хель і Нарві переглянулись.

- Не треба вам було заступатися за мене діти, я безсмертний, а ви ні. Вибачте мені, – зовсім тихо додав він.

- Пробач нас, тату, - підходячи, і сідаючи поряд з кріслом батька навпочіпки, сказала Хель. - Ти маєш рацію, нам не так уже й погано тут, принаймні я можу доглядати хлопчиків, і ми разом.