Посміхатися зіркою

Павло  спросоння побачив  дружину. Вона сиділа на підвіконні, притиснув босі ноги до грудей.  Її білу сукню  та розпущене волосся хитав вітер.

 Він тихо, боячись доторкнутись, підійшов до коханої.

- Мені не вистачає тебе. - Павло сів на підвіконня поруч з нею. 

Ліна не ворухнулася, не підіймала свого вразливого погляду:

-Чому ти не звернувся по допомогу до моєї мами?

-Ти знаєш, я їй ніколи не подобався.

-Що ти кажеш? - Позаду нього з'явилась жінка, яка владно доторкнулась до його шиї, потім майже все її тіло повисло на ньому.

-Тато! - з коридору почувся дитячий голос. Дверна ручка сіпнулась, але не відкрилась.

-Ліза, я скільки раз тобі говорив не зачиняти на ніч двері, - Павло визволився  з її обіймів.

-Татусю,- руки доньки обвинули його шию. 

На сніданок  була вівсянка з бананами та малиновим чаєм.

-Дякую, тато, - Лукія доторкнулась до його обличчя  своїми крихітними пальцями. - Не вистачає маминих млинців.

- Наступного разу їх приготує Ліза, добре? - Лукія кивнула і Павло схопився за свій ноутбук.

-Мушу не запізнюватись, - він по черзі поцілував  дівчат. - Нарада.

Як тільки за ним зачинились двері, Ліза схопила Лукію за зап'ястя потягла до кімнати:

-А тепер маєш залишатися тут тихо та не висовуватися. У мене зараз онлайн - заняття з йоги.

-Допоможеш? -Лука взялась за  олівець, розкривши альбом.

-Я не вмію малювати! - Ліза роздратовано покинула кімнату.

Незабаром тренування перервав дзвінок у двері.

-Я прийшла побачити онучку, - на порозі жінка зняла сонячні окуляри. Її очі досі були переповнені скорботою про доньку.

-Ми в парк? - Лукія сонячно посміхнулась, стрибнувши бабусі в обійми.

-Тоді добре. - Ліза полегшено видихнула від думки, що її скоро залишать у спокою - Вам треба встигнути нагулятись, з вересня Луку відправляємо у приватну школу -  пансіон. 

-Що? - Лідія Стахівна  похитнулась. -  Де Павло? 

-На роботі.  

Жінка недовірливо подивилася через її  плече.

-Я знаю дорогу до офісу. - Лука смикнула за рукав бабусю.  -Ми з матусею носили гарячі млинчики.

-У нього дуже важлива нарада. - Майже прошипіла Ліза.

Лідія Стахівна розхвилювалась, не стримавшись,  зателефонувала декілька разів Павлу в парку.

-Ба, дивись, - онучка вказала бабусі на озеро, мимо якого вони крокували - яке каченя красиве, а поруч мати. - Жінка машинально змахнула сльозу з очей.

-Мені також її не вистачає. - Дівчинка на мить замовкла, але потім її голос став дзвінкішим.

-  Знаєш, що моя мама тепер зірка? 

-Зірка? 

-Так, так! Моя мама, твоя Ліна - тепер зірка. Вона мені останній раз у лікарні сказала,  що якщо я раптово більше її не зможу побачити, значить вона вже сяє у небі. І якщо мені вечорами буде сумно або  страшно, щоб я частіше дивилась на небо. Вона буде посміхатися зіркою.

-І як часто ти дивишся на зорі?

-Коли не можу дозватись тата, бо мені наснився страшний сон. Останнім часом двері спальні  зачинені, коли він з Лізою, і мені не має кому почитати на ніч казку. Тоді хочеться почути голос мамочки. І я дивлюсь на зорі та засинаю...

За вечерею Павло скаржився  Лізі, що  Стахівна ледь не зірвала важливу зустріч своїми дзвінками. 

На блакитному фарбованому  аркуші Лукія виводила пензликом золоту зірку. 

"Без тебе стало все по-іншому, мамо! Всі стали зайняти, особливо тато. Ліза сказала бабусі за школу - пан...сіо..н. Щось мені останнє слово взагалі не подобається. Чому не можна піти в школу звичайну? Щось мене лякає пан...сіо..н, треба це слово загуглити. Бо бабуся, як почула його - занервувала...

А ще мені здається, я не подобаюся Лізі,  чимось їй заважаю"

- Скільки тебе можна звати їсти? - Лукія почула позаду себе знервований  голос.

-Йду, - вона, встаючи зі столу, зачепила скляну баночку з водою.

-Ні, прибирай сама!  - Ліза підняла руки до гори. - Ти вже доросла. В пансіоні такого не буде.

- Я не хочу в пан...сіо...

-Прибирай.

Дівчинка з переляку почала швидко збирати осколки руками й коли побачила кров на своїх долонях заплакала.

-Що трапилось? - У кімнату вбіг Павло.

-Я...випа....дково.... - він подивився на  руки Лукії.

- Ліза, чого стоїш, неси аптечку, - скомандував він. - Лука боїться крові. 

-Ні, я просто  не....хо...чу - Дівчинка розридалась ридма, - в пан....сіо...н.

- Це вже маніпуляція, - Ліза передала йому коробку. 

Коли Павлу вдалося спинити кровотечу, він обмотав руки донці бинтом, обійняв і поцілував доньку.

-Ніхто тебе нікуди не збирається здавати.  Посидь трохи тут.  

Лукія вперше раз в житті почула крик батька, який роздався на кухні та лунав майже до півночі.

"Мамо, я вже думала, що не поїду в цей пан..сіо..н.., а  відправлюсь до тебе...І ми б  разом посміхалися  зірками". 

Лукія обережно склала руки біля  себе поруч з подушкою та заснула.

Уві сні Ліза закрутилася та почала кашляти.

- Ай. - ЇЇ горло здавлювали й вона відкрила очі.  Над нею повисла жінка. Її білу сукню та розпущене волосся хитав вітер. Ліза почала чинити опір, але жінка натиснула сильніше. 

- Запам'ятай,  я не маю заперечувати Павлу бути хоч з кимось, але нікому не дам ображати Лукію. Це твій свідомий вибір, бути з чоловіком, який вже має дитину. Тобі  не вдасться її позбутися!

-Відпусти... 

Вона натисла на горло так, що Ліза закричала.

Ліза відкрила очі. Павла не було у ліжку.

"Або ти просиш вибачення у доньки та почнеш її поважати, або між нами нічого не буде! -  ось як він грюкнув по столу вчора.

І коли вона  на хвилинку зупинилась з валізою біля кухні, Павло і Лукія готували млинці разом. Нарешті вона звернула увагу на портрет, який висів на стіні. Жінка у білій сукні з розпущеним волоссям та посмішкою на вустах  міцно обіймала найдорожчих.