Розділ восьмий

 Поцікавившись у чергового, де я можу знайти капітана Анну, отримав відповідь, що наразі вона відсутня, але обіцяла незабаром під'їхати. Оскільки ми домовилися сьогодні вирушити до неї в гості, щоб скуштувати гуску, яка на нас чекала, доведеться зачекати й саму господиню, без якої цей захід неможливо було втілити в життя. А через те що в коридорах департаменту було темно й нудно, я вирішив чекати на дівчину надворі біля входу.
 Вийшовши на свіже повітря, побачив переляканого Чома, який уперся у виступ стіни будівлі департаменту, зігнувся в три погибелі і щось бурмотів собі під ніс.
 — Гей, Чоме! А чого це в тебе такий вигляд, ніби з пекла щойно вибрався? Невже довів свого слідчого  — і він тобі пару разів по ребрах з'їздив?
 — Краще б уже простий слідчий, та по ребрах — то справа звична. А тут таке було, не приведи Господи ще хоч раз зустріти подібне, та ще й уночі, — заголосив хлопець, роздратовано сплюнувши, а потім, глянувши на мене, продовжив: — Неслабо ти мене підставив, Маленький принце, мало не до інфаркту довів...
 — Ти давай бреши, та не забріхуйся! Який інфаркт у твої роки? Максимум — пронесе від страху, — відповів я йому, цього разу не звертаючи уваги на те, що він знову назвав мене отим вигаданим прізвиськом. — Так що там все-таки сталося? Раз не били, то, виходить, погрожували? Та ти говори, чого мовчиш? Зізнавайся давай, розповідай, як діло було, ще й у своєму стилі, типу: «Менти погані схопили за ноги і стали сунути головою вниз в яму до зомбі, обіцяючи при цьому відпустити, якщо не скажу все, що знаю і не знаю. А потім ще й знущалися, кажучи: нас якщо хтось запитає — відповімо, що відпустили тебе».
 — Дуже смішно. Фантазія в тебе, Стрілку, ще та. Добре хоч, що сам не мент, а то б до всрачки доводив своїх підозрюваних. А ось те, що налякали — то це ти як у воду дивився. Тільки не слідаком і не побоями. Вони замість дізнавача мені упириху живу підсунули, точніше «неживу»… Я ніколи не забуду її проникливого до тремтіння погляду, блідо-мертвенної шкіри і червоних губ з кінчиками білосніжних іклів. А як же від неї віяло холодом! Я досі тремчу, ніби в льоху ніч провів.
 — Ну, а що хоч питала?

 — А я пам'ятаю!.. Щось та й питала, тільки я так злякався, що підписав усе, що вони мені підсунули. І щойно двері відчинилися, рвонув із такою швидкістю, що лишень п'яти замиготіли. Тільки почув, як навздогін крикнула: «Скільки не біжи, а від смерті все одно не втечеш, Чоме». Що вона цим хотіла мені сказати, га, Маленький принце?
 — А сам хіба не здогадуєшся чи від страху думати розучився? Гаразд, не напружуйся так. От тільки від наступної процедури поки відмовся — тебе й так практично ніхто наздогнати не може. Тож почекай: прийде час, можливо, зможеш ще більше прискоритися, якщо забажаєш, але зараз краще не ризикувати, бо може вийти боком. Ось що вона хотіла тобі сказати, Спритний Чоме. Намагалася вберегти тебе, бо хоч і упириха, але водночас і ясновидиця. Може, побачила, що в майбутньому з тебе ще вийде щось путнє, ось і спробувала цією фразою застерегти від необачного кроку.
 — Так ви що, все знаєте про...
 — Знаємо, Чоме, знаємо. Тож пам'ятай, що я тобі сказав. Поки що жодних процедур, і взагалі постарайся не лізти куди не треба, поки все не вгамується.
 — А воно вгамується? — серйозно запитав пацан.
 — Дуже сподіваюся на це. Все залежить від того, чи приймуть правильне рішення серйозні дядьки й тітки в ратуші: чи підуть на компроміс і поступки, чи вперто стоятимуть на своєму. Але якщо вони не захочуть домовлятися, то я в будь-якому разі стану на ваш бік, а тоді жоден медіум не зможе передбачити, чим усе це протистояння обернеться.
 — Ти справді станеш за нас? — вигукнув хлопчина, вже навіть не приховуючи, що пов'язаний із повстанцями. Теж мені — підпільник.
 — Е, ти чого це так розгорлався? Забув, де перебуваєш? Я тут краєм ока бачив, скільки на тебе справ заведено. Та там стільки всього, що департамент за твою спійману голову непогану нагороду призначив, а в мене, до речі, гроші майже закінчилися. Так що дивись, Чоме, можу й не встояти перед спокусою. Їсти-то хочеться.
 — Я зрозумів тебе, Маленький принце. І це... — малий раптом став таким серйозним, що я аж напружився. — Стрілку! Коли підеш у свій останній похід, згадай про мене!
 — Тьху на тебе, паразите дрібний! А ну линяй звідси, а то зараз без вух залишишся! Рахую до трьох... Три!

 Ну що за місто, що за народ? Понавигадують собі різних умовностей, а ти хоч із дому не виходь! То легенди намутили про Великого Стрілка і мене до нього приплели, а тепер, бачите, веди їх у похід, та ще й останній. А ось я не хочу в жодні походи йти, мене й тут непогано годують. Та якби ж тільки це! Сьогодні ще й цього притрушеного Прудкого Чома щось накрило чи запаморочило — взявся мене на повному серйозі Маленьким принцом називати. А раз він таке надумав, то даю стовідсоткову гарантію, що й решта шпани теж почне мене так Preschool-кликнути. А потім вони ще й надумають, щоб я їх кудись повів. Ні, громадяни хороші, якщо не дасте мені спокійно жити, я вас не те що не поведу, а ще й самих пошлю в тому напрямку, куди йти зібралися.
 Ось так лаючись подумки, я, як і Чом, сперся спиною об виступ на фасаді будівлі й почав чекати Аню, яка все ніяк не хотіла з'являтися.
 Я згадав, як щойно, поки об'їдав Степанова в його кабінеті, той, не зволікаючи, зв'язався з Володимиром. Оскільки Лапау випадково бовкнув зайвого й фактично зізнався у злочині, вони негайно затягнули бідного пекаря на повторний допит до спеціальної кімнати. Вже не церемонячись із ним і навіть не звертаючи уваги на те, що в того зламана нога, та ще й запросивши менталіста, аби затриманий нічого не намагався приховати. Як мені потім переповів роздратований Степанов, Лапау від люті на мене злив усю підпільну мережу. Не зважаючи ані на біль від перелому, ані на відповідальність перед товаришами-підпільниками, пекар співав як соловейко, видаючи все і всіх, і при цьому не забував обзивати мене найогиднішими словами. Напевно, все-таки любив Сама́й, раз ніяк не міг змиритися з її втратою, звинувачуючи мене в цьому. Так і хотілося зайти до нього в камеру й сказати: «Що ж ти, товстозада гнидо, раз душі в дружині не чув, то чому утримував у злиднях?» Адже грошей вистачало, щоб забезпечити їй гідне існування, а не довести до такого відчаю, щоб вона шукала взаєморозуміння на вулиці у першого-ліпшого. Але якщо людина дурень, то це вже діагноз.