Частина 8

 — Так його ж змія вкусила, а всім відомо, що будь-кто від укусу змії відкине копита, якщо вчасно кров з ранки не висмоктати або цілителя не покликати!

 — Так вона ж для того і вкусила принца, щоб звільнити від земного тяжіння, аби той зміг вирушити до себе додому й водночас — до покинутої троянди. Так, може, це і виглядало як смерть, але іноді, щоб досягти чогось дійсно важливого для себе, доводиться чимось жертвувати, бо іншого виходу немає. Життя іноді ставить людину перед нелегким вибором: або той, кого ти любиш, або... І буває, що від цього вибору залежить, чи ти тупо помреш, чи все ж, всупереч так званому здоровому глузду, піднесешся далеко до зірок, де на маленькій планеті з трьома вулканами і набридливим насінням баобабів тебе вічно чекатиме твоя прекрасна троянда.

 — Стій, Стрілку! Відпусти, життям клянусь, що не втечу, — раптом, переставши звиватися вужем, серйозним голосом вимовив Чом.

 І щось у його голосі змусило мене повірити йому, тому, трохи подумавши, я все-таки вирішив опустити малого на грішну землю, але про всяк випадок поклав йому руку на плече. Якщо раптом щось — встигну схопити за комір. Але той, як і обіцяв, зупинившись посеред тротуару і витріщившись на мене, запитав:

 — Стрілку, а ти можеш поклястися, що все було так, як ти кажеш, і насправді Маленький принц не помер, а зумів повернутися додому на рідну планету, де знову побачив свою троянду цілою і неушкодженою?

 — Ти чого це, Чом, гарячку підхопив під час бігу? Це ж просто книжка, дурнику! Так, із глибоким змістом і розумінням, але все ж казка! — посміхнувся я, та ще й пальцем по хлопчачій голові постукав, щоб він отямився і перестав морочити мені голову.

 — Все одно поклянись, для мене важливо це знати, тому що не можна, раптово померши, воскреснути!

 — Тобто те, що принц подорожував безповітряним простором від планети до планети без будь-якого засобу пересування, тебе не бентежить, а ось те, що після смерті зміг повернутися додому, це стало для тебе чимось неймовірним?

 — Ну, так літати по-різному можна, он і ти на возі літав, і це багато хто бачив, хоча взагалі-то вози не можуть літати від слова зовсім.

 — До речі, а тобі відомо, що всі системні, перш ніж потрапити сюди...

 — У себе там, вмираєте. Звичайно, це будь-якій дитині відомо... Стій! Так це що виходить...

 — Раз тисячі людей, вмираючи, покидають свою планету і переносяться на іншу, то чому б і Маленькому принцу не зробити так само? Просто ми не усвідомлюємо, що смерть — це не обов'язково кінець, а він точно знав, що це просто єдиний шлях додому.

 — Чому ж багато хто з вас, переживши кінець, залишаються такими самими дивними, як ті люди з книжки: хто в королі рветься, хто безпробудно пиячить, а інші золотом нажертися не можуть?

 — Може, тому, що «Маленького принца» не читали, тому так і не усвідомили свого безцільного існування ні там, ні тут, — хмикнув я.

 — А ти ж тоді чому інший — не пиячиш, за золотом не ганяєшся, в королі не лізеш, хоча давно міг би мати все, що захочеш? — прискіпливо поглянув на мене малий.

 — Хм, сам не знаю. Може, тому, що тут я почуваюся як удома, а більшого мені й не треба. Он вириваю іноді бур'яни баобабів у вигляді інфікованих і, не повіриш, виявляється, мене тут чекала моя маленька беззахисна троянда. І у неї, як з’ясувалося, теж є три нещасних шипи для захисту у вигляді трьох зубчиків, що ледь прорізалися, якими може тільки лякати, та й характер як у тієї ж квітки — ох і не подарунок. Ну і я, як той самий принц, треба буде, теж пожертвую життям... — я так і не закінчив фразу. Якщо не дурень, то і сам зрозуміє, ну а якщо не зрозуміє, то і хрін з ним.

 — Це ти за П'яточку говориш? Взагалі-то схоже, тільки на троянду вона не дуже тягне, швидше...

 — Ще щось погане скажеш у її бік — і у тебе від зубів теж залишиться лише три беззахисні шипи.

 — Слухай! — раптом вигукнув Чом, знову зупинившись посеред тротуару. — А якщо подумати, то все сходиться прямо один до одного. Значить, ти і є Маленький принц, тільки вже виріс. Просто в книзі все трохи алегорично описано... Ух ти! Оце прикол! А я ж знав, вірив, що в читанці не все так просто, як здається. Ось тільки яке місце я в ній займаю?

 — Ну, якщо судити по твоїй кучерявій шевелюрі, то ти і є той молодий баранчик, якого шукав Маленький принц.

 — Взагалі-то я сподівався на Лиса, але нехай буде баранчик, адже принц хотів, аби той був його другом і, допомагаючи захищати троянду, знищував паростки баобабів. До речі, а куди ми йдемо?

 — Як куди? Баран же був у ящику або в клітці, ось і я веду тебе в клітку, тобто в поліцію.

 — Ей, навіщо це?

 — Так, Чом, дивись, ти поклявся не тікати, і не трясися ти так. Нічого там тобі пред'являти не збираються, просто поставлять пару запитань і підеш собі.

 — Поклянися, Маленький принце! Своєю трояндою, поклянися! — вигукнув Чом, встаючи переді мною.

 — Ось ти дебі... баранчик Чом. Якщо я і принц, то не такий вже й маленький, тому словами не розкидаюся. Зі мною туди увійдеш, зі мною і вийдеш. Ну а якщо мені з якоїсь причини доведеться там затриматися, то обіцяю провести тебе до виходу і на прощання ще й пендаля напіддати, щоб ти відчув себе вільним.

 — По руках! Я вірю тобі, Маленький...

 — Циц!

 Спритний Чом дотримав свого слова і всю дорогу до департаменту не робив жодних спроб втекти. Навіть коли в якийсь момент за нами побігла зграйка хлопчаків з його банди, яка неодноразово робила спроби відвернути мою увагу, щоб дати шанс втекти їхньому спійманому товаришеві. Проте він тільки мовчки хитав головою, даючи зрозуміти, що нічого не треба робити, і йде він, якщо й не з власної волі, то вже точно не з примусу. Багато хто з місцевих і системних, яких ми зустріли дорогою, теж злегка допікали, висловлюючи свої почуття та емоції: хто радіючи й вітаючи мене, а інші співчутливо бурмочучи слова розради хлопчикові, що йшов поруч зі мною. Після пари десятків таких проявів я вирішив зловити порожній екіпаж і решту шляху проїхати спокійно та без зайвого галасу.