Частина 6

 — У самій бібліотеці — нічого. Просто в нинішній непростій ситуації з інфікованими, книги вважаються безцінним народним надбанням. І винесення будь-якого примірника суворо регламентується тимчасовими обмеженнями і грошовою заставою, а в разі будь-яких порушень — суворо переслідується законом. Простіше кажучи, можна взяти всього одну книжку терміном не більше п'яти днів, при цьому залишивши заставу в розмірі п'ятдесяти золотих монет.

 — Ух ти! Ви, шановна, як озвучили суму, так я прямо істину уздрів. Менше з тим, гроші, звичайно, величезні, але чого не зробиш заради знань.

 — Якщо у вас фінансові труднощі, і ви не маєте змоги внести таку суму, то бібліотека може надати можливість зменшити заставу вдвічі і більше разів, якщо візьметеся виконати її завдання.

 — Якщо ви про пил протерти з усіх полиць і книг, то тут я пас, краще грошима дам.

 — Зазвичай наші завдання пов'язані з пошуком зниклих або вкрадених книг. І чим складніше розшукати зникле, тим менший внесок.

 — Так, ну і яке найскладніше завдання?

 — Їх два. У першому потрібно розшукати один з найстаріших рукописів, що зберігався в нашому архіві і на замовлення одного східного колекціонера був викрадений злодіями, а згодом вивезений до одного зі східних міст, де мешкає замовник. Нагорода: продовження терміну користування книгою у себе вдома до десяти днів абсолютно без застави, і в подарунок від бібліотеки можливість вибрати будь-який примірник друкованого видання.

 — Щедро, дуже щедро, але шукати довго і накладно. Це якщо тільки є якісь свої справи в тій стороні, тоді принагідно можна і зникненням поцікавитися. А за другим теж треба кудись їхати?

 — Ні, та книга знаходиться в місті, тому і нагорода трохи скромніша, але не набагато, тому що зловити злодія мало хто береться.

 — Можливо, ви знаєте його ім'я або хоча б загальні прикмети, тоді стане зрозуміло, з чого почати пошуки?

 — Ім'я відоме. Але все одно ті, хто брався його зловити, поверталися ні з чим.

 — А що ж поліція?

 — Коли я викликала їх вперше, вони просто посміялися і пішли. Наостанок сказавши, що вони з радістю візьмуться допомогти зловити злодія, якщо я допоможу розкрити їм пару вбивств і пограбувань.

 — Ну, зрозуміло. То як же звуть вашого лиходія?

 — Спритний Чом. Це хлопчик, безпритульний. Якось зайшов до нас і попросив дати почитати одну книгу. Ну ми, природно, дали йому потрібне, щоб він долучався до прекрасного. А він, як тільки взяв її в руки, так і рвонув до виходу. Ми навіть оговтатися не встигли, як його і слід прохолов.

 — Мила дівчино, я з радістю візьмуся зловити клятого злодія і спробую до вечора повернути вам вкрадене! — вигукнув я, як тільки почув ім'я злодія, на якого зібрався сьогодні піти «полювати».

 — Ой, правда! Я буду вам дуже вдячна!

 (СИСТЕМА) Увага! Ви прийняли завдання бібліотекаря розшукати хлопчика-злодія на ім'я Спритний Чом і повернути вкрадену ним книгу.

Нагорода за виконання завдання: Термін зберігання виданих книг вдома до семи днів, без застави.

Додаткова нагорода від бібліотекаря: 10 балів до Інтелекту.

Термін виконання завдання: 3 (три) дні.

Якщо завдання буде провалено або не виконано, в покарання ви будете протирати пил з полиць протягом трьох робочих днів.

Якщо примірник книги виявиться пошкодженим або повністю втраченим, ви не понесете жодного покарання, але й нагороди теж не отримаєте.

 — Ну все, Спритне Чмо, я тепер тебе з-під землі дістану. Якщо мені сьогодні ж вдасться відшукати пройдисвіта й книга все ще буде при ньому, то я відразу вбиваю двох зайців. Виконую завдання бібліотеки і, отримавши нагороду, зберігаю золото при собі, плюс здобуваю потрібну кількість Інтелекту, щоб активувати руну Розуму, ну і, звісно, наполовину виконую завдання від Степанова. Тому досить розсиджуватися й точити ляси з бібліотекаркою — а ноги в руки і вперед!

 — Привіт, Мішаня! Ти чого такий пригнічений, ніби тебе щойно з катівні гестапо вивели?

 — І тобі привіт, стрілку. Краще б уже в твоєму гестапо побувати, ніж прокляту математику вчити, хай їй грець! — скрушно плюнув малий на землю, ще й розтер плювок стоптаним черевиком.

 — А що так?— Та вчителька з її предмета мозок виносить. Каже, мовляв, всі в класі вже вміють рахувати до ста, один ти ніяк не осилиш. Навіть останнє попередження зробила: якщо до вихідних не навчуся, то двійку вліпить. А мені двійки ніяк не можна — мамка зараз, завдяки тобі та твоїй любаві, он яка щаслива ходить, а якщо я їй двійку принесу, вважай усе, засмутиться до смерті.

 — Так ти що, рахувати зовсім не вмієш?

 — Та як же не вмію, якщо вмію! Та тільки вчительці не підходить, їй треба по-професорському, а не по-людськи.

 — Ану порахуй?

 — А чого там рахувати! На, слухай, якщо не лінь: один, два, три... і так до десяти.

 — А далі?

 — І далі можу! Десять і один, десять і два, десять і три... ну, і в кінці, звичайно ж, три десятки, потім чотири десятки і так до сотні. Так вмію я рахувати чи вона до мене чіпляється, а Стрілку?

 — Ну, фактично, з двійкою вона перегинає палицю, тому що до сотні ти сяк-так порахував, от тільки вимова кульгає.

 — А може, ти підкажеш, як треба, га?

 — Хм, якщо тебе вчителька з багаторічним досвідом не може навчити правильно рахувати, то куди вже мені з нею змагатися... Хоча знаєш що? Ти після десяти до кожної цифри додавай «надцять». Типу: один-надцять...

 — ... Два-надцять, три-надцять. Ну як, нормально?

 — Якщо не чіплятися, то майже ідеально. Тільки ти запам'ятаєш чи вже забув?

 — А чого не запам'ятати, слово ж не складне: «надцять». Вісім-надцять, дев'ять-надцять, два-надцять... стоп! А чому знову два-надцять, якщо вже має бути два десятки?

 — Тому що після «дев'ятнадцять» вже треба додавати «дицять».