Частина 1

 — Розумний хлопчик, — хмикнув особіст.

 — Тільки не кажіть, що в будинку полковника не було жодних зомбі, і все, що я бачив, — плід моєї хворої уяви, навіяної якимось заклиначем, а насправді я вбив кількох ні в чому не винних людей?

 — Але якщо це насправді так і було, тоді що ви, громадянине Еех, можете сказати на своє виправдання?

 — Є кілька неузгодженостей.

 — Яких саме?

 — У мене в «рюкзаку» бракує близько двохсот куль, а вони в мене запалювальні та бронебійні, плюс кожен постріл супроводжує навичка циркулярної пилки. Я в тому особняку таких руйнувань своєю стріляниною наробив, що, здається мені, ремонту він уже не підлягає. А тепер питання — на біса мені чи моєму мозкоправу чинити таку шалену стрілянину заради кількох людей, яких я, якщо що, міг би по-тихому й ножиком підрізати, благо теж навички з минулого життя залишилися.Гаразд, припустімо, що заклинач попався не надто досвідчений і щось там наплутав, ось і вийшло як вийшло. Але є ще один доказ, он він на столі у Степанова лежить. Це щелепа вашого полкана, що залишилася на моїх пальцях, коли він, перетворившись, хапнув мене за руку, а я йому у відповідь макітру розніс. Бачите, як зуби витягнулися внаслідок мутації… Але, думаю, експертиза не збреше й чітко покаже, кому вони належали насправді, якщо, звісно, у вас немає особистого мотиву з якоїсь причини звинуватити мене в цьому вбивстві.

 — Повірте на слово, ми абсолютно неупереджені й хочемо лише докопатися до правди. Є ще щось на користь вашої невинуватості?

 — Та ви просто на мене гляньте, я ж увесь залитий їхніми мізками і цією чорною гидотою, що в них замість крові, такого точно з пари тіл не натече, та й тхне нормально так, он я бачив, як Степанов ніздрі собі якоюсь хрінню з тюбика замазав, коли мене сюди доставили.

 — М-да-а, здав ти нас, Степанов, з потрохами, — несерйозно пожурив того Володимир.

 — Так і справді ж несе, як із моргу… — почав він виправдовуватися.

 — Значить, мало в «полі» працюєш, час би вже й звикнути, — відрізав офіцер контррозвідки. — Ну що ж, юначе, все вірно. Попередньо ми нарахували там близько ста п'ятдесяти тіл інфікованих. Щоправда, нічого поки чіпати не стали, щоб уникнути поширення неправдивих чуток. Якщо ви розумієте, про що я?..

 — Багато мешканців ще пам'ятають, як шість чи скільки там років тому, системні напали на місцевих, і кожен новий випадок такого роду тільки підігріватиме ще не вщухлу ненависть, що тягнеться з тих днів.

 — Усе вірно. Тому й зачищати місце злочину та проводити експертизу почнемо, коли стемніє, тоді й дізнаємося точну кількість тіл, залишених вами на полі бою. До речі, хотів поставити питання особистого характеру: а як воно — вести бій у такому тісному приміщенні з такою кількістю заражених?

 — Як у вагоні метро в годину пік, тільки ви з револьвером, а пасажири всі як один норовлять вас вкусити та видряпати очі.

 — Дивно, що пошкоджень практично не видно?

 — Пара забоїв, а так нічого серйозного, ваш лікар оглянув мене перед допитом. Там їх хоч і до біса багато було, але, на щастя, всього лише дрібнота. Так і не змогли захист прокусити, хоча життя просіло більше ніж на чотириста пунктів. Будь їх хоч на сотню більше, і наслідки могли б бути набагато сумнішими. А взагалі я на швидкість та спритність добряче заточений, адже через що, я, на вашу думку, в боях із 50+ виживаю?

 — Ну, якщо чесно, те, що ви виробляєте, в мене ніяк не вкладається в рамки здорового глузду. Мимоволі починаєш вірити в правдивість деяких легенд. Ну та гаразд. А що вам ще здалося дивного, коли ви зайшли до будинку полковника?

 — Та там багато чого дивного було, крім, звісно, такої величезної кількості зомбі. Ну, по-перше, чому полковник так повільно перетворювався, адже я з ним не менше десяти хвилин спілкувався. По-друге, чому, поки я не вбив останнього інфікованого, не міг ні у вікно вистрибнути, ні двері відчинити. Скло стало таким же твердим, як і цегляна стіна: хоч стріляй, хоч ногами гепай — результат один.

 — Є якісь ідеї з цього приводу?

 — Є, тільки я вам про них не розкажу. Он Степанову й так багато чого підказав, а він мені кілька бутербродів затиснув.

 — Це правда, майоре?

 — У Стрілка… тобто у громадянина Ееха є певна схильність передбачати деякі події, що згодом справджуються. У зв'язку з цим я запропонував йому стати нашим позаштатним співробітником з особливих справ із повним окладом і вільним графіком виконання службових обов'язків.

 — І ви, громадянине Еех, знали, що щось подібне почне коїтися в нашому місті?

 — Що значить знав? Лише припустив. Адже якщо зомбі кілька років поспіль день за днем штурмують бідне місто і із землі, і з повітря, а це не приносить жодного результату, то цілком природно, що той, хто за всім цим стоїть, оговтається і змінить тактику. І якщо по-розумному, то почне капостити зсередини: спочатку потроху, а далі все більше й більше, поки не винищить нас дощенту.

 — Звідки такі думки? І взагалі, з чого ви взяли, що за цим хтось стоїть?

 — Тому що мутації стають дедалі кращими та досконалішими. Ви бачили рештки щура-мутанта, якого я нещодавно завалив неподалік від західної стіни? А тіла Мисливців чи їх самих наживо не доводилося зустрічати? Скоро від людини фіг відрізниш. І зауважте: вся ця хрінь з еволюцією відбувається в досить короткі терміни. У природі таке неможливо. Як і повне припинення організованих нападів полчищ тварюк на наші рідні пенати. Невже ви всі подумали, що вони весь час, удень і вночі, нападали, нападали, а потім раптом взяли й самоліквідувалися? Так теж не буває!І я, як запеклий оптиміст, який вважає, що ядерна бомба завжди в господарстві знадобиться, навигадував собі, що вони почнуть викидати щось хитріше. На цю думку мене наштовхнули ще й дивні викрадення мутантами наших дітей. Навіть прийшла така ідея: а чи не для того вони їх крадуть, щоб згодом виростити людиноподібних шпигунів із якоюсь біохрінню для керування в голові для інфільтрації в наші лави? Адже тут усе можливо, це вам не Земля, хоча навіть там примудрялися творити казна-що.