Розділ сьомий

 — Ну як тобі ще пояснити? Не працює кухня вже, бо пізно, і весь допоміжний персонал розійшовся по домівках, і працівники їдальні зокрема, разом із шеф-кухарем. Тому бутерброди брати немає звідки, — кип’ятився Степанов, не бажаючи пригостити мене чимось їстівним, поки мій шлунок волав не своїм голосом, вимагаючи їжі, якої з самого ранку в очі не бачив.

 — А ти піди подивися, може, запаси які залишилися. У будь-якому разі щось та має бути.

 — Не-ма-є! Нам зранку всі продукти для готування свіжі привозять, а залишки ті ж працівники собі додому забирають, щоб паразитів у відділі не плодити.

 — А як же ті, що на нічні чергування залишаються? Їм що, теж нічого не залишають?

 — Залишають, але тільки суворо обмежену кількість, згідно з кількісним складом чергових, затвердженим протоколом нічного чергування.

 — Тоді піди дізнайся, може, хтось відмовився від своєї порції — живіт прихопило чи на дієту перейшов. Адже у такому великому колективі завжди щось та стається.

 — Змушений тебе засмутити, сьогодні якраз з усіма все гаразд. Персонал повністю здоровий, нещодавно повечеряв і тепер повноцінно працює на благо міста, — відхрестився майор, сподіваючись, що вже тепер я від нього відчеплюся. Розмріявся.

 — То, може, збігаєш у найближчу крамницю, поки ще відчинено? Тримай гроші, візьмеш ковбаси, шматок копченого м'яса, хліб, якщо свіжий, сиру можеш грамів триста-чотириста…

 — Слухай, я тобі що, хлопчик на побігеньках, щоб по крамницях бігати та твої забаганки виконувати? Я, між іншим, майор поліції і перебуваю на своєму робочому місці.

 — То давай я сам збігаю, я ж бо не такий гордий, як ти. Тобі щось узяти?

 — Е, яке «збігаєш»! Ти, між іншим, на офіційному допиті в Департаменті юстиції, проходиш свідком у справі про вбивство високопоставленого представника цього департаменту, а також усієї його родини. Не забувай про це.

 — Та я тобі вже дав усі свідчення, які треба було, і відос скинув. Чого тобі ще від мене треба, ментяро поганий!

 — Так, громадянине Еех, давайте не будемо забуватися… Просто зараз має підійти ще одна людина з відділу внутрішніх розслідувань. Усе-таки загинув цілий полковник поліції, та ще й за дуже дивних обставин, просто так цю справу не залишать без належної уваги. Полковник той із місцевих, а загинув від кулі системного… сам маєш розуміти, чим тут пахне.

 — Службовою невідповідністю тхне, чим же ще. Адже я тебе попереджав: готуйся, Степанов, якщо штурми зомбі на місто припинилися, то це не просто так, значить, насувається щось інше, набагато гірше. А тепер отримай і розпишися.

 — Але що саме насувається, ти не сказав. Навіть не натякнув.

 — А я тобі що, оракул! — вигукнув я. — До речі, гарна ідея: може, завербуєш парочку хлопців із подібним даром, поставиш на утримання, виб'єш нормальну зарплату, не скупишся на премії — і буде тобі щастя.

 — Та є у нас уже у відділі одна відунка і одна ворожка, так щось ні та, ні інша нічого подібного не передбачили.

 — Ось наче розумний ти хлопець, Степанов, а… Ну, а ти в них питав?

 — Та ні, але якби що, то вони й самі б…

 — Усе з тобою ясно. Ти не питав, а вони й не заморочувалися. Ти їх, напевно, і використовуєш тільки тоді, коли все вже сталося, бо, як я і казав раніше, ти всього лише тактик, хоч уже й майор. А час би вже переходити на стратегічне мислення. Чому б тобі не набрати всіляких ясновидців, оракулів, хіромантів, некромантів…

 — А цих ще навіщо?

 — У житті все стане в пригоді, як і в смерті. Так, на чому я зупинився… а, ще візьми ворожок, звіздунів, медіумів — загалом усіх, хто причетний до цієї теми, і нехай тобі щоранку дають звіт: що бачили, наворожили, передбачили, а ти вже будеш усе співвідносити, порівнювати й робити відповідні висновки.

 — Думаєш, мені таке в голову не спадало? Тільки піди спробуй замани їх на державну службу, якщо гільдії та клани платять утричі більше, та ще й плюшки різні на розвиток майже задарма виділяють, та на прокачування «паровозом» тягають. Мені за ними ніяк не вгнатися.

 — Звернися до головного радника, нехай через муніципалітет оголосить набір системних на службу в Департамент юстиції з такими ось спеціалізаціями через надзвичайну необхідність. А там, гляди, такий запит і Система підтримає та накине від себе чогось смачненького — от і потягнуться люди.

 — Слухай, а звучить заманливо, от тільки боюсь — а чи захоче головний радник заморочуватися?

 — То це що, тільки нам треба? Справи міста його не стосуються? — обурився я. — Але про всяк випадок ми підстрахуємося, і якщо поквапимося з булочником, то поставимо й його до відома про жахливу змову, що готується. Думаю, пройметься і зробить усе, що нам треба.

 — Знаєш, якщо вигорить, то я почну тебе боятися.

 — Можна увійти? — постукавши й водночас відчинивши двері, до кабінету зайшов чоловік середнього віку з акуратною зачіскою, одягнений у недорогий, але добротний костюм, а під ним — сорочка без краватки.

 Зустрівши такого на вулиці, з легкістю можна сплутати і з чиновником середньої ланки, і з учителем географії, і навіть із яким-небудь завскладу. Я це все до чого веду — а до того, що мав він абсолютно звичайну цивільну зовнішність: зустрів, побачив, забув. Але насправді одразу зметикував, хто переді мною. Схоже, ні рано, ні пізно до нас таки завітав той самий особіст, щоб поговорити зі мною.

 Ну, я і почав першим:

 — Е, куди преш, шановний? Не бачиш — зайнято! Нарада у нас. Тож почекай там зовні або, краще, завтра приходь, тільки не зранку. Зранку у нас голова болітиме після сьогоднішньої пиятики. А знаєш… Краще взагалі не приходь, і без тебе роботи навалом — ледь розгрібати встигаємо.

 Особіст завмер біля дверей з роззявленим ротом, так і не відпустивши дверну ручку, і почав переводити погляд то на Степанова, то на мою персону, що розвалилася в кріслі, ще й до всього закинувши ногу на ногу.

 — Заходьте, Володимире, не слухайте цього пустомелю. Он, присідайте просто за стіл, а я поки тут постою. Чи, може, залишити вас наодинці? — першим оговтався Степанов і заметушився, не знаючи, куди посадити «дорогого» гостя.