Частина 5

 У кінцевому результаті таких об'єктів намалювалося цілих три штуки. Один, щоправда, порадившись, відхилили одразу, оскільки він був розташований на іншому кінці міста. І Зарі на роботу шльопати невідомо скільки часу, і Мішані до школи топати не менше. Тому — однозначне «ні»!

 А ось другий варіант виявився практично під боком, на одній невеличкій вулиці з двома десятками будинків, що примикала майже до самого центру. На ній, за словами того ж Альберта, проживають люди з обслуги, задіяні на різних посадах у держустановах у центрі міста.

 Там раніше мешкала якась старенька, яка все життя пропрацювала кухаркою в департаменті юстиції і звідти ж пішла на заслужений відпочинок. За життя бабуся дітей з якоїсь причини так і не завела, та й родичів, які б претендували на спадщину, теж не знайшлося: якщо й були, то вже більше ніж півтора року ніяк не давали про себе знати. Ось муніципалітет на законних підставах і взяв нічийне майно під свою юрисдикцію.

 — Люди, день не вічний, давайте вже щось дивитися, — я вказав рукою на вежу ратуші, де вже набігло пів на третю. — Тим більше, йти не треба, он тарантас усе ще до наших послуг.

 Швидко сіли й одразу ж поїхали, довго не базікаючи. А за хвилину, ніби за помахом руки, опинилися у справжнісінькому селі — ну, або селищі міського типу. Проста дорога, густо посипана щебнем, кольорові паркани, за якими зеленіли маленькі городи з різноманітними овочами, що саме дозрівали, та невеликими садками з кількома фруктовими деревами. Майже біля кожного — або колонка, або простенький колодязь, біля якого тулилися великі ванни з тазиками, а у деяких — дерев'яні бочки та балії. Так, стандартними зручностями тут і не пахло, але, як то кажуть, на безриб’ї…

 За знаком від Альберта ми зупинилися практично в самому кінці тихої вулички. Хоча нам за будь-яких умов довелося б гальмувати, адже вона впиралася в тупик: далі дорогу перегороджувала висока будівля заввишки в чотири поверхи, а в довжину — так узагалі ні кінця ні краю, до того же практично без вікон. За словами Ані, там розташовувалися казарми і тренувальні табори декількох кланів, які об'єдналися в якийсь там альянс. Цікаво, що там за клани, які захопили величезну територію практично в центрі міста і досі утримують її у своїх чіпких ручках?

 Але запитати я не встиг, бо Альберт жваво вискочив із тарантаса і попрямував до маленького непоказного будиночка з кволим парканчиком і зовсім уже маленькою ділянкою, де можна хіба що тільки квіти розводити — ну або добре постаратися та забацати парочку грядок, щоб хоч свою зелень до столу вирощувати.

 На цю мить там росли тільки бур'яни, але мені здається, що дбайлива Зарі швидко дасть тут лад, а рукастий Мішаня змайструє перед будинком лаву, щоб у вихідні насіння лускати, як і мріяв. Уздовж дому теж був невеликий простір, але не більше півтора метра завширшки — так, щоб двоє могли вільно розійтися. Від самої хвіртки вела неширока доріжка, теж висипана щебнем — напевно, поцупленим з дороги. Сам будиночок хоч і був невеликий, але виглядав добротним: якщо подекуди підлатати й підфарбувати, років сто ще прожити можна.

 За будинком, на величезну радість хлопчика, виявився невеликий сарайчик, у якому він знайшов купу необхідних для господарства інструментів.

 Зайшовши до будинку, ми спочатку потрапили у вузький передпокій або, краще буде сказати, — на веранду, бо в ньому було велике вікно майже на всю стіну. Крім нього, там стояла вішалка з жіночими речами і низька тумба для взуття.

 Далі, пройшовши вглиб, опинилися у великій кімнаті. Більшу її частину займав стіл із диваном і стільцями, а в меншій стояла плита з умивальником і тумбою для посуду. Ну а у найменшому куточку, перегородженому ширмою, тулилися найсправжнісінькі ванна й унітаз. Та тут не будинок, а справжні хороми!

 — Он ті двері ліворуч, за ними спальня з двоспальним ліжком і трюмо з дзеркалом. А ці гвинтові сходи ведуть нагору, де розташована ще одна кімната, яку можна перетворити на дитячу для хлопчика. Ось і весь будинок. Меблі, правда, трохи застарілі та розхитані, але їх можна або полагодити, або замінити. Головне, що підлога міцна, не прогнила, а стіни надійні, не перекошені, так що заходь і живи на здоров’я, — доповнив загальну картину своєю розповіддю наш Альберт.

 — І у скільки таке задоволення нам обійдеться? — запитав я, внутрішньо здригнувшись і чекаючи почути зовсім уже непідйомну суму.

 А по тому, як замовкли Зарі та її невгамовний син, стало зрозуміло, що будиночок їм теж припав до душі. Вони тепер потай моляться всім відомим богам, щоб у мене вистачило коштів на оплату оренди хоча б на рік. Я ж, швидко прикинувши розміри будівлі, яка навряд чи перевищувала мою квартиру, та побиті меблі, розраховував на ті самі тридцять золотих на місяць, що сам виплачував. Тоді боргових грошей повинно було б вистачити на п’ять із половиною років оренди, що вже було непогано. Але як воно буде насправді — зараз і почуємо. Білоголовий помічник головного радника — людина пряма, довго роздумувати не стане.

 — Оскільки будинок розташований практично в центрі і, можна сказати, з усіма зручностями, то рада вирішила призначити орендну ціну на місяць у розмірі двадцяти п'яти золотих.

 — Ах! — вигукнула Зарі, прикривши рот рукою, а хлопчик, який щойно з надією дивився на чиновника, вмить знітився і, опустивши голову, почав терти рукою очі.

 — Але якщо взяти до уваги катастрофічний стан усіх меблів та окремих кімнат, що потребують ремонту, а також фінансове становище квартиронаймачів, ну і, звичайно, особисте прохання пана головного радника, то ми готові знизити суму до двадцяти золотих на місяць, — закінчив той.

 — Скільки вийде, якщо ми захочемо взяти в оренду це приміщення, скажімо, років на десять і, бажано, з правом викупу?

 — Ну-у… Вашої суми боргу трохи не вистачає…

 — Скільки?

 — Якщо на десять років, то дві тисячі чотириста золотих. Можна, звичайно, потім домовитися про щомісячну доплату, але буде краще, якщо оплатите всю суму відразу. Ну а якщо побажаєте повністю викупити будинок, то домовимося на дванадцять тисяч золотих.