Частина 4

 — А ось і мамка з нашими речами! — раптом закричав Мишко, тикаючи пальцем кудись ліворуч. — Ой, тільки біля неї вже якісь пройдисвіти вертяться. Як би біди не сталося.

 Метрів за п'ятдесят попереду нас, на тротуарі, стояла досить молода жінка з приємними рисами обличчя, але вся якась виснажена, та ще й одягнена хоч і в чисте, але геть-таки поношене вбрання. Біля її ніг стояла стара, потріскана скриня, оббита залізними пластинами, та пара невеликих баулів, зроблених зі старих покривал. Ось і весь нехитрий скарб. Але, незважаючи на свою старість і зношеність, навіть на нього знайшлися охочі у вигляді двох сутулих типів кримінальної зовнішності, які затисли перелякану власницю речей і взялися щось їй нахабно плести.

 — Гей, ану відійдіть від неї! — гримнув малий, зіскакуючи з тарантаса і підбігаючи до матері.

 — Е, шмарку, ти звідки тут узявся, захисник пригноблених? — глумливо запитав один з них, клацнувши викидним ножем.

 — Зі мною приїхав! — чітко вимовив я, вишкірившись на їхні злодійські пики.

 — А ти хто такий, фраєре, тебе хто сюди кликав?.. — наїхав на мене другий і тут же полетів за паркан, прямо в розлогі кущі колючої акації з довгими та гострими шипами.

 Звідти одразу долинули крики болю та безліч нецензурних слів місцевого діалекту.

 — Ти труп, піжоне! — закричав другий з ножем і спробував штрикнути мене у живіт.

 Хрускіт зламаної руки, крик болю, і друге тіло відлітає у кущі з тими ж криками й словами.

 — Ах, не треба було, вони потім знайдуть нас і жорстоко помстяться! — забелькотіла перелякана жінка, зі страхом дивлячись на мене.

 — Не варто турбуватися, зараз під'їде патруль і обох доправлять до департаменту. Там їм висунуть звинувачення у збройному нападі, благо свідків більш ніж достатньо. Сидітимуть довго, — спокійним голосом внесла ясність у ситуацію Аня, яка підійшла трохи пізніше. — Доброго дня, місіс...

 — Зарі, — тихо промовила жінка і, глянувши на мене, миттю знітилася, та ще й почервоніла, як стигла вишня.

 — Місіс Зарі, ми прийшли на прохання вашого сина Мишка. Він розповів, у якій ситуації ви опинилися, і ми хочемо вам допомогти, — продовжила дівчина, відтискаючи мене крутобоким стегном убік від вкрай зляканої жінки.

 — Так, мамцю, мадемуазель капітан знайшла тобі чудову роботу, там ще й годувати обіцяють! А Стрілок допоможе знайти відповідне житло, може, й орендоване, але на довгий термін і без господині. Мамо, ми там самі собі господарі будемо, і ніхто на нас кричати не стане, нарешті спокійно заживемо. Ти підеш на постійну роботу, а не шукатимеш випадкові підробітки, а я — до школи, як ти й хотіла, і вчитимусь добре, бо якщо буду прогулювати, то Стрілок обіцяв мені обидва вуха відірвати. А він може, он який здоровий! Сама бачила, як тих бандитів однією лівою у кущі закинув, — малий, притиснувшись до матері, почав діловито розповідати їй, що йому вдалося зробити за час своєї відсутності, а та, ласкаво гладячи сина по голові, тихо плакала.

 Наговорившись, хлопчина крадькома змахнув рукою сльозу з очей, так, щоб ми не помітили, а потім, зібравшись, знову заговорив, вже дивлячись на мене:

 — Та тільки я й так обіцяю — не від страху — старанно вчитися. Бо якщо з житлом не підведеш, то виходить, що ти мені тричі життя врятував, а я тобі навіть не маю як і чим віддячити. А оскільки справжні чоловіки словами даремно не розкидаються, то добре навчання буде тобі моєю подякою, щоб ти собі знав.

 — Почуто, чувак, а тепер давай завантажимося і поїдемо до ратуші. А то, поки ми тут балакаємо, всі радники розбіжаться по домівках, і сьогодні ми вже нічого не встигнемо.

 — А я що, я завжди — за! — вигукнув хлопчик і кинувся до речей.

 Та скільки б він там не пнувся, а вантажити речі довелося мені одному. Хотів найняти для допомоги візника, та той, побачивши величезну скриню з важким кухонним начинням і парочку здоровенних баулів із різним мотлохом, миттю заскиглив, що у нього хвора спина, пошкоджена нога, та й узагалі він інвалід з дитинства. Ну і що ти з ним будеш робити — не на медкомісію ж його вести. Довелося самому піднапружитися і почати вантажитися під численні вкрай «корисні» (маму їх за ногу) коментарі доброзичливих спостерігачів.

 До ратуші ми під’їхали практично в обід, коли весь службовий люд рушив до найближчих кав’ярень та їдалень, а хтось і зовсім додому, якщо жив поблизу. Я вже було подумав, що тепер доведеться цілу годину дурнею маятися, та раптом побачив, як сходами спускається сам головний радник, тому, не роздумуючи, попрямував йому назустріч.

 — Пане головний раднику, як я радий знову вас бачити. Добре виглядаєте! До речі, з нашої останньої зустрічі ви, здається, трохи схудли, але це й на краще: менше навантаження на серце, а воно у вашій справі найбільше страждає від постійних стресів і переживань за наш бідний народ…

 — Я теж дуже рад вас бачити, громадянине Еех…

 — Добрий Еех.

 — Що, вибачте?

 — Ні, нічого. Просто згадалася фраза з одного мультиплікаційного фільму з того, попереднього життя, ось і вирвалося.

 — Зрозуміло. Я, до речі, пам’ятаю той мультфільм, і добротою від того персонажа й близько не пахло, а лише неприємностями — як, утім, і від вас. Тож давайте викладайте свою проблему, а я, чим зможу, тим допоможу. Тільки благаю вас — коротше: у мене часу обмаль.

 — У туалет хочете?

 — Ні, не хочу, просто у мене багато важливих державних справ.

 — Ну, раз державних… Гаразд, тоді коротко та по суті. Ось перед вами двоє погорільців: ні будинку, ні квартири, ні дачі. А вони, між іншим, жителі нашого міста, причому жінка, як бачите, людина з інвалідністю, а хлопчикові виповнилося лише шість років. А у вас — тобто не у вас особисто, а у міського муніципалітету, який ви представляєте, — утворився переді мною борг на суму…

 — На цю суму ви їм житла не придбаєте, хіба що у східному кварталі, та й то в одному із занедбаних районів, — перебив мене радник і додав: — Але ми могли б поставити цих двох громадян у чергу на отримання безкоштовної житлової площі, причому лише заради ваших заслуг перед містом, та й то отримають вони її не раніше ніж через пів року, а може, й ще пізніше. Народу, навіть незважаючи на напади інфікованих, стає все більше, а місто останніми роками зовсім не розширюється через, знову ж таки, тих же інфікованих. Це, до речі, скоро може перерости у суттєву проблему.