Частина 3

 — Привіт, Михайле, мені передали, що ти хотів мене бачити, — першою заговорила дівчина, як на мене, надто офіційним тоном.

 Вони відійшли трохи далі й вбік від дверей, щоб нікому не заважати, і тому чути стало трохи гірше. Зате стало видно обох крізь щілину відчиненої половини стулки, даючи мені можливість спостерігати за ними, при цьому залишаючись невидимим. Тому я добре розгледів, як хлопчина у подиві почав оглядатися навколо себе після її слів.

 — Тітонько-капітане, а це ви до кого звертаєтеся? Тут, крім мене, більше нікого немає.

 — Ну а тебе хіба не Михайлом звуть?

 — Від народження ніхто так не називав. Завжди був Мишком і ним же помру.

 — Гаразд, нехай буде Мишко. — Дівчина повернулася в бік дверей, ніби здогадавшись, що я можу спостерігати за ними, й посміхнулася, таким чином відреагувавши на міркування хлопця. — Так що в тебе сталося: хтось образив чи щось гірше зробили? Ти давай не соромся, розповідай.

 — А що там розповідати — і образили, і дещо гірше зробили, та ось тільки не знаю навіть, кому поскаржитися. Хотів до ратуші, до радників піти, та самого не пускають, кажуть, малий ще, а мама боїться до них йти. А більше я й не знаю, куди звернутися — не до очистки ж мені йти зі скаргою, — під «очисткою» він, напевно, мав на увазі відомий департамент, взявши його для порівняння заради жарту, мабуть, тим самим показуючи, що, незважаючи на негаразди, він все ж мужик і навіть у скрутну хвилину не втрачає сили духу. Хоча весь його вигляд говорив про протилежне.

 — То розкажи мені, а я чим зможу, тим допоможу. Або хоч підкажу щось розумне.

 — Може, й допоможете, очі у вас добрі і дуже красиві, прямо як у небо дивлюся. — Дивись-но ти, а малий хоч і шести років від народження, а вже знає, з якого боку до дівчини підійти, щоб собі на користь. — Ви, тітонько, хоч і з поліції, але, може, знайомства потрібні маєте, адже хто при високій посаді — завжди і всюди зв'язки має, це всім відомо.

 — Щоб знати, допоможу чи ні, треба почути проблему, а ти ходиш навколо і нічого не говориш. Тільки в мої очі заглядаєш.

 — Тому що соромно просити! — Хлопчина ледь не викрикнув, але, зрозумівши, що так справі не допоможе, знову затих і почав розповідати. — Ми ж із мамкою ніколи ні в кого нічого не просили, завжди власними руками намагалися заробити — і вона, і я. Та тільки я ще малий, щоб міг нормальну роботу знайти, а у мамки калічна рука, та й худа вона, не кожну роботу здужає, ось і жили майже у злиднях, але хоч якось могли за хату платити.Нещодавно мамці спало на думку віддати мене до школи. Мовляв, вивчуся, людиною стану і витягну нас з бідності. У школі, звичайно, добре: сидиш собі та слухаєш всякі цікаві розповіді, які вчитель бає, а ще й годують двічі на день, так я частину пайки — хлібець та половинку котлетки — завжди мамці залишаю. А по п’ятницях нам на обід дають ціле тістечко з кремом, так я його взагалі не чіпаю, відразу для неї відкладаю, вона у мене солодке любить — жах.

 Але тільки це так, крихти. Замість школи краще б до когось найнявся, або до майстрів підсобником, чи на ринку торгівцям допомагати — роботи вистачає, та ось мамка, як оскаженіла, твердить: «учись, учись, учись, учись…». А в неї самої щойно всю виручку на базарі дрібні злодюжки вкрали. А там були гроші на оплату заборгованості за хату за минулі два місяці. От господиня й розлютилася та вигнала нас прямо на вулицю. І тепер ми і без дому, і без їжі залишилися. Як жити далі, сам не знаю.Тому і вирішив піти допомоги шукати, може, хоч хтось змилостивиться та на роботу нас, бідолах, візьме, хоч куди — ми все будемо робити, тільки щоб хоч комірку якусь виділили, щоб дах над головою який-неякий. Можна навіть без зручностей і без ремонту, що зможемо — полагодимо самі. А спати можна й на підлозі, головне, щоб зверху не капало і з щілин поменше дуло.

 — Ох, Мишко, Мишко! Навіть не знаю, що тобі сказати. А мама твоя де?

 — Та де ж їй бути — наші скромні пожитки на вулиці під будинком пильнує, щоб люд темний нічого не поцупив, хоча там особливо й нема чого брати. Та якщо й то попруть, то зовсім голі залишимося. Хоча чую, що до ночі так і буде — хоч би не вбили заради старої ковдри та пари дірявих чобіт.

 — Знаєш, а давай-но ми тимчасово до нас в казарми вас поселимо. Виділимо кімнатку, поки поживете там. Ну а далі дивись — життя налагодиться і зможете переселитися в своє житло.

 — Правда? — очі у хлопчика вмить радісно загорілися, спина випрямилася, та й сам він увесь закипів ентузіазмом і воскреслою надією. — Я як відчував, що ти мені допоможеш: йшов сам не знаю куди, довірившись ногам, а вони знали, куди йти. Тільки ми жити задарма не збираємося, ми ж не юродиві якісь. Поки грошей заробимо, будемо підлоги у вас мити, я можу в їдальні картоплю чистити та тарілки мити. Ні, задарма нам нічого не треба.

 — Добре, я домовлюся, в нас якраз вакансія прибиральниці звільнилася — колишня на пенсію вийшла, а тут якраз ви вчасно підійшли.

 — Це ж треба, от пощастило так пощастило! Так я побіжу мамку порадую, і ми потроху свої речі почнемо переносити.

 — Давай, біжи, а я тобі на допомогу дядька поліцейського виділю, щоб допоміг.

 — Та не треба, самі впораємося, навіщо людину даремно ганяти — у нього своя робота, яку треба робити, навіщо йому ще й нас на голову вішати.

 — Не хвилюйся, він не перевтомиться. Я виділю найздоровішого і найвитривалішого.

 — Ну тоді я побіг! — крутнувся малий, збираючись бігти до матері.

 — Гей, Мішаня! Ану почекай, не поспішай поки що. — Це я, щось згадавши, не витримав та й вийшов зі свого тимчасового укриття.

 — О, Стрілку! І ти тут? Вибач, поговорили б за життя трохи, та мені поспішати треба — мамку порадувати та речі перетягувати почати. А ти, якщо чогось хотів запитати, он у своєї коханої, капітанші, запитай — вона багато про що знає, — затараторив малий, раз у раз намагаючись рвонути з місця.

 — Та не поспішай ти так, кому кажу! Зараз свисну великий тарантас — за один захід усе твоє барахло перевеземо. Я ось що хотів сказати. Тут краєм вуха почув, що тобі ніде жити?