Частина 9

 — Бачу, ви знайшли собі цікаве заняття? — запитала дівчина, закінчивши свої справи й підхоплюючи П’яточку з підлоги.

 Мала, бігаючи та пустуючи, вже встигла набити собі дві здоровенні ґулі та синець на плечі, але все одно не бажала припиняти розваги. Ось і зараз, щойно Сама́я відірвала її від підлоги, вона взялася верещати й сіпатися в руках, вимагаючи відпустити назад, аби продовжити забаву.

 — Ну, якщо вже так, то, може, я на годинку відлучуся? Можливо, вдасться побачитися з Самі, а заразом і продуктів прикуплю. До речі, коли видихнеться — може, все-таки знову спробуєш привчати малечу до горщика?

 — Та провалюється ж! Завеликий він для неї.

 — Я спробую пошукати менший. А ти поки можеш згорнути пелюшку рулоном і обкласти нею краї посудини — вони стануть вужчими, а заодно й сидіти буде м’якше, — запропонувала Сама́я.

 — Знаєш, Сам, а це ідея! І якщо спрацює, я тебе потім усю зацілую! П’яточко, за мною! — скомандував я, набиваючи м’ячиком об підлогу.Мала ж, підстрибуючи одночасно з ним і не зводячи з іграшки захопленого погляду, поскакала слідом до нашої кімнати.

 Не надто радісну Сама́й я зустрів біля самих дверей зі своїм задоволеним, аж сяючим обличчям. Але спочатку довелося все ж вислухати обурені коментарі щодо всіх працівників освіти, які навіть за гроші наввідріз відмовлялися від побачення матері з донькою. Побурчавши та нервово пройшовшись кімнатою туди-сюди, дівчина раптом стрепенулася і з подивом поглянула в мій бік:

 — А де П’яточка?

 — Ходімо, щось покажу, — загадково промовив я, запрошуючи йти за мною в кімнату.Відчинивши двері, я заскочив усередину і гучним урочистим голосом проголосив:

 — Па-бам! Восідає горшкогиня П’яточка на власному троні! Прошу любити й славити!

 «Пук», «Пирх», «Хі-хі» — такою була відповідь нам із Сама́й від її світлості, причому в такій жорсткій манері, що довелося швидко забиратися з кімнати. Добре хоч вікно залишив відчиненим.

 — Який молодець, але як тобі вдалося посадити малечу на горщик? — промовляючи, дівчина ніжно погладила мене рукою по щоці, від чого в мене аж мурашки по загривку побігли.

 — Завдяки твоїй ідеї та моєму красномовству й хисту переконання.

 — Ну що ж, тоді чекаю твого обіцяного подарунка за ідею, — промуркотіла Сам.

 У цей час із дверей показалася мала, що тупцяла на чотирьох, кумедно вихляючи голим задом. Сам, розчулено глянувши на неї, враз посерйознішала і, перевівши суворий погляд на мене, запитала:

 — Стрілку, а чому в дівчинки праве вушко таке червоне?

 — Я не знаю, до твого приходу все нормально було.

 — Ах ти ж маніяк ненормальний, та ти так скоро її зовсім безвухою залишиш, вони ж у дитини такі маленькі й ніжні.

 — Маленькі, ніжненькі... а мені що робити, якщо вона ніяк не хотіла залазити на горщик, навіть загорнутий у простирадло? Ось і...

 — Ось і ти в мене зараз отримаєш за такі садистські методи!

 — Отак, значить?

 — Отак! А будеш сперечатися, то не тільки отримаєш, а й... і... не отримаєш нічого! Ні їсти, ні... Зовсім нічого!

 — Сам, це вже проти правил, так би мовити, — удар нижче пояса.

 — Тоді бери П’яточку й іди з нею займатися, щоб до вечора… ну, не знаю навіть. Щоб до вечора навчив її ходити на задніх ногах, ой, тобто просто на ногах.

 — Не впевнений, що до вечора вийде, це все-таки не тільки від мене залежить, а й від її вестибулярного апарату.

 — Гаразд, але бодай спробуй.

 — Добре, якщо до вечора я продемонструю тобі нові трюки у виконанні П’яточки, з тебе розкішна вечеря, і готувати ти її будеш у тому коротенькому халатику. Шантажистка.

 — Домовилися. Душогубе.

 Вечерю Сам готувала в довгому, наглухо застебнутому халаті й з дуже незадоволеним виразом обличчя. Ще й натякнула, що куховарить виключно тому, що не може дивитися, як я, нездара, давлюся усухом’ятку. А все через що…

 Десь за годину до вечері я, гордо задерши підборіддя, велично зайшов до дитячої, де Сама́й сиділа на стільці біля вікна й читала якусь книжку. Я зупинився і урочистим голосом оголосив:

 — Увага, увага! Усі, хто зараз присутній у цій кімнаті, стануть свідками неймовірної вистави у виконанні запаморочливої сеньйорити П’яточки! Запаморочливої у прямому сенсі цього слова, оскільки в неї поки що не все гаразд із головою. Отже, ми починаємо! П’яточко! До мене!

 Гучний «тигидим-тигидим» залунав із сусідньої кімнати й перейшов у коридор. За мить до дитячої на чотирьох влетіла малеча і, ледве загальмувавши, зупинилася біля моїх ніг, віддано заглядаючи в очі.

 — П'яточко! Сидіти! — оп, і дівчинка гепнулася дупою на підлогу.

 — Лежати! — бебех на спину, та ще й радісно смикаючи ніжками.

 — П'яточко! Голос!

 — Их-их!

 — М-да, над голосом ми ще попрацюємо. А тепер переходимо до складніших трюків. П'яточко! Перекат! — підхопилася, зігнулася, торкнулася головою підлоги, відштовхнулась ніжками й перекотилася, а за мить вже сиділа рівно на попі, широко усміхаючись. — Опля! Ай молодець, моя дівчинка. А тепер головна сенсація вечора! П'яточко! Стояти!

 Я виставив руку з грудочкою цукру на рівні грудей, і П’яточка, захоплено верескнувки, підхопилася на ніжки й застрибала, намагаючись дотягнутися до ласощів. Зрештою отримавши їх, вона одразу ж забилася у куток і почала ганяти цукор у роті, перекидаючи з одного боку на інший й водночас намагаючись розкусити твердий рафінад голими яснами.

 Про те, що мала буде без тями від цих солодощів, я дізнався сьогодні вдень, коли Сама́й повернулася з магазину, прикупивши коробку рафінаду до чаю. Я ж, за старою дитячою звичкою, закинув собі до рота два шматочки й заходився хрустіти ними на весь дім, блукаючи кімнатами. Але крізь гучний хрускіт, який сам і створював, почув знайоме причмокування. Глянув униз — і бачу: лисе диво з жадобою дивиться на мене, і в такт моєму роту чамкає своїм. Дав один шматочок і ледь встиг руку відсмикнути, коли вона різко вхопила його ротом і, забившись під ліжко, почала жамкати смакоту беззубими яснами. Саме тоді мені й спало на думку взятися за її виховання з цього боку.