Частина 1

 Висловивши мадам судді все, що було потрібно, я в ту ж мить забув про неї. Обережно присів і потягнувся рукою до малечі, що ледь повискувала, тихенько примовляючи:

 — П'ятюнічко, маленька моя, що ж вони з тобою зробили, тварюки… Чого ж ти мене не дочекалася, рідна? Я ж обіцяв, що ніколи не покину тебе.

 Спочатку, щойно побачила, що я простягаю руку, вона надумала була загрозливо шипіти, вишкіряючись нещасним зубчиком, ось тільки при цьому почала боязко тремтіти. Але, почувши мій голос, у запалих оченятах щось заблищало. Припинивши скалити зуби, але все ще тремтячи, вона взялася потроху виповзати зі свого сховку, витягнувши голову вперед і невідривно дивлячись мені в очі.

 — Що, жабенятко, впізнаєш? Іди до мене, крихітко… Кажеш, не дочекалася, бо били всі навколо й знущалися з моєї П'ятюнічки? Нічого, тепер я поруч. Більше ніхто не посміє тебе не те що образити — косо глянути! Бо вирву я те суче око, що зрить лихо.

 Нарешті, помаленьку покинувши своє сховище й опинившись практично поруч, вона дозволила мені легенько погладити її по голові. Я кілька разів провів пальцями по маслянистих волосинках, ледь дихаючи від смороду, що йшов від неї. Потім легенько почухав за вушком — від цього малеча раптово перестала тремтіти. Вона притиснулася голівкою до моєї долоні й, схопивши ручками мій великий палець, блаженно усміхнулася. Принаймні, саме так можна було розцінити її великий рот, що раптом розтягнувся і оголив ясна.

 Я простягнув другу руку, полоскотав за іншим вушком і ніжно провів пальцями по кістлявій спинці. Від цього П'яточка радісно цявкнула й засмикала по підлозі лівою ніжкою. А потім несподівано засунула в рот мій великий палець і почала його смоктати, прицмокуючи від задоволення.

 Я від несподіванки рвонув руку на себе. Маленька, яка тісно притискалася до моєї долоні, мимоволі впала на бік. Злякавшись такого раптового пориву, вона знову безпорадно завищала і, стиснувшись від страху в маленьку грудочку, почала потроху задкувати у своє сховище, не зводячи з мене настороженого погляду.

 — Фу, П'яточко! Хіба я тебе не вчив, що смоктати можна тільки льодяники на паличці, але аж ніяк не пальці? Хоча, можливо, що й не вчив… Зате тепер навчу, щоб віднині й назавжди запам'ятала: крім солодощів — більше нічого, ні-ні!

 — Стрілку, ну ти зовсім хворий, чи від побаченого в тебе теж дах поїхав? Вона смоктала палець, тому що голодна, це природний інстинкт усіх ссавців. Ти хіба ніколи не був у селі й не бачив, як маленьким телятам сунуть палець до рота, і вони починають його смоктати?

 — Аню, а ти з якого переляку почала пхати телятам пальці? Невже тільки за цим у село й їздила? Якось із такого боку я тебе ще не знав.

 — От дурне! Будь тут, а я піду пошукаю пляшечку із соскою та молоком, у цьому закладі таке в будь-якому разі має бути. Експропріюю одну в рахунок порушень, яких у притулку стільки, що час його закривати.

 — Слухай, а не можна заодно якусь посудину з теплою водою знайти? Поки ти шукаєш соску, я спробую малу відмити, а то з таким амбре переносити її буде важко.

 — Я розпоряджуся, щоб принесли.

 — А куди поділися Сама́я з Баффі?

 — Одній стало зле і її знудило на вулиці, зараз сидить під деревом й оговтується. А інша теж не набагато краще почувається і просила передати, що сама поки не може оглянути малу, але натомість зв'язалася з Айболитом із клану «Світлих» — він десь за годину звільниться і під’їде, куди скажеш.

 — От помічниці на мою голову! Ні від однієї ніякої користі, ні від іншої.

 — Ну, я б не бралася їх суворо судити, тому що, коли вперше побачила це видовище, самій мало не стало зле. До речі, Стрілку, хочу тебе запитати як офіційного опікуна: що ти маєш намір робити з дівчинкою далі, якщо взяти до уваги її нинішній стан?

 — А що з її станом? Підлікуємо, відгодуємо. А те, що дах трохи протік, так у вас, баб, він у всіх трохи набік, але ж всеодно ми вас любимо й на руках носимо. Тож нічого, то не страшне, правда, жабеня? Як кажуть: були б мізки, а дах ми самі справимо! А з чого це ти раптом питаєш таке?

 — Просто мадам суддя припустила: можливо, станеться так, що, побачивши, в якому стані перебуває дівчинка, ти не захочеш її забирати й тим паче присвячувати своє життя турботі про неповноцінну, так би мовити, істоту... Це не мої слова, просто переказую її думку. Тим паче, знаючи твою непосидючість і вічну жагу до пригод.

 — І що — знову здати в притулок чи, чого доброго, в божевільню? Уже один раз здали, практично нормальну дівчинку, і що з цього вийшло?! Чи, може, вона пропонує притиснути малій подушку до обличчя? І нехай краще спочине з миром, ніж залишиться такою на все життя?

 — Таке припущення теж прозвучало з її вуст, — тихо відповіла Аня. — А ще було сказано і навіть погоджено з вищими органами, що таку дію ніхто б не вважав за проступок, і закон заплющив би очі на це діяння.

 — Передай мадам судді, нехай іде до біса з таким своїм законом і його діяннями! Дівчинка поїде додому, і крапка. А там розберемося… П’яточко, ти чого знову пхаєш мій палець до рота? Фу, ану кинь каку! Аню, давай припиняй марно базікати, дістань ти вже ту соску, а то вона мене скоро жерти почне… Так, жабко, ану давай для початку позбавимо тебе цього клятого ременя.

 Поки дівчина бігала корпусами, шукаючи соску та молоко, я, посадивши малу брудними сідницями на подушку кочегара, яку взяв із ліжка, почав розстібати шкіряний зашморг на її обдертій та закривавленій шийці. Вона, ніби відчуваючи, що скоро настане довгоочікуване звільнення, сиділа тихо, навіть не ворушачись, і тільки важке хрипке дихання видавало в ній життя.

 Зате, коли ремінь із дзвоном упав на підлогу, мала як дикий лев накинулася на нього, почавши з лютим риком гризти ненависну шкіру. Ну, як гризти — скоріше жувати беззубими яснами, мружачись і перекидаючи його з одного куточка рота в інший. Бач, як завелася, коли батя поруч! Нічого, рідна, я тепер завжди буду з тобою.