Розділ п'ятий

Виклик надійшов десь близько десятої. Я вже не спав, просто лежав із заплющеними очима, прислухаючись до пахощів, що долинали з кухні, й намагаючись за ними вгадати, що там Сама́я приготувала. Лежу собі, насолоджуюся, і тут у голові лунає раптове «дзинь»:

— Стрілку! Ти не спиш?

— Привіт. Ні, не сплю. Щоправда, ще валяюся в ліжку. А що трапилося?

— Потрібно, щоб ти терміново прибув до притулку номер два.

— Для чого? Невже щось з'ясували?

— Ми знайшли П'яточку.

— Що? Де? Як вона? Що каже... Чорт, вона ж не говорить! Як вона взагалі почувається? Поранена, побита?

— Тобі краще самому приїхати і все побачити. Та й не забудь прихопити Баффі. Малій… їй може знадобитися допомога цілителя… Що я говорю, її за будь-яких умов повинен оглянути лікар.

— Аню, якого хріна ти не договорюєш… Блін, вибач. Чому ти не хочеш сказати, що з нею?

— На воротах на тебе чекатиме поліцейський, його про все попередили, і він проводить тебе куди треба. Все, чекаю.

Я відразу ж підхопився з ліжка й за кілька секунд одягнувся та взувся. Наче навіжений вилетів на кухню. Сама́я якраз наливала з каструлі в тарілку суп, мабуть, для мене, та так і завмерла з ополоником у руці, коли я вискочив із божевільним виглядом і голосно крикнув:

— П'яточку знайшли! Я в притулок, ти зі мною?

— Звісно! — вона одразу ж відклала тарілку, кинула ополоник просто в каструлю і побігла в дитячу перевдягатися.

 Я ж, аби не гаяти часу, вискочив у коридор, не зачинивши вхідних дверей, і, підскочивши до сусідських, гучно затарабанив у них кулаками. За кілька секунд звідти вибігла Баффі — вже одягнена і з якоюсь сумкою в руках. На її обличчі не було й сліду подиву, мабуть, Аня встигла і з нею зв’язатися.

 — Привіт! Мені Аня вже повідомила, що знайшли малу і, можливо, знадобиться моя допомога, — підтвердила вона мою здогадку.

 — А що з малою, нічого не сказала?

 — Вона не вдавалася в деталі. Сказала тільки те, що я тобі передала.

 — Все, я готова! — вискочивши в коридор і квапливо зачиняючи двері на ключ, сповістила Сама́я.

 Ми як очманілі всією дружною юрбою скотилися вниз сходами і, вискочивши на вулицю, одразу ж кинулися на дорогу, аби якомога швидше перехопити вільний екіпаж. На щастя, довго бігати не довелося — за хвилину з’явився потрібний нам транспорт. Я, свиснувши візникові, практично на ходу заскочив усередину тарантаса, швиденько допоміг дівчатам забратися й, всипавши кучеру жменю монет навмання (переплативши, напевно, разів удесятеро), назвав адресу й наказав гнати щодуху.

 Візник, мабуть, глянувши на мене і теж, очевидно, перейнявшись моїм рішучим настроєм, гнав як божевільний. Кілька разів він ледь не перекинув свою кибитку в рівчак, насилу скеровуючи коней на особливо крутих поворотах. Менш ніж за чверть години мы під'їхали до потрібного місця, де я одразу ж вискочив — практично так само, як і заскочив, на ходу. При цьому, забувши подати дамам руку, побіг до прохідної.

 На вході тупцював довготелесий поліцейський, мабуть, чекаючи на мене. Оскільки одразу ж, ледь кивнувши, він швидким кроком пройшов за ворота і рішуче попрямував углиб території, що належала закладу, обходячи головний корпус збоку й прямуючи до підсобних приміщень. Намагаючись не відставати, аби не втратити його з поля зору, я на бігу озирнувся, щоб переконатися: дівчата бачать, куди ми йдемо, і рухаються в тому ж напрямку.

 За хвилину мы зупинилися біля невеликої будівлі з довгою залізною трубою, вкритою іржею, яка, мабуть, слугувала котельнею, що обігрівала в холодну пору всі корпуси притулку. Значить, мала знаходиться тут — далі території притулку так і не змогла пройти й сховалася в цій будівлі. Хоча причина, напевно, в іншому. Якби змогла дістатися сюди, то й за межі сиротинця з легкістю б вийшла. Я вже намітив для себе кілька виходів, через які не те що така малеча, як вона, може непомітно пробратися, а й такий, як я, з легкістю потрапить назовні, адже притулок усе-таки не в'язниця. Ну та гаразд, будемо розбиратися на місці.

 Трохи пригнувшись, я увійшов до невеликого занедбаного приміщення, схожого на передбанник, у якому один куток був забитий всіляким господарським начинням: лопатами, мітлами, граблями. Далі йшла підсобка — невелике приміщення три на три метри. В одному кутку стояла кушетка із засмальцьованими ковдрою та подушкою, а в іншому, праворуч — стілець та стіл із почорнілою, заплямованою скатертиною і брудними тарілками з недоїденою зіпсованою їжею, над якою кружляли здоровенні зелені мухи.

 За підсобкою йшов невеликий вузький, викручений коридорчик. Праворуч розташовувалася піч котельні з місцем для вугілля, а ліворуч, де прохід трохи завертав углиб — невеликий закуток із трубами та датчиками. Саме біля цього закутка й скупчилося кілька людей, загороджуючи огляд. Серед інших там були мадам суддя та Аня, яка, побачивши мене, одразу ж підійшла і, намагаючись не дивитися мені в очі, тихо промовила:

 — Привіт ще раз. Вибач, що я нічого конкретного тобі щодо твоєї дівчинки не сказала — просто не могла підібрати потрібних слів, та й зараз перебуваю в цілковитому замішанні...

 — Та що ж там таке?! — вигукнув я.

 — Краще давай пройдемо, сам усе побачиш.

 Тут якраз за мною забігли задихані Баффі із Сама́єю. Останню капітанша обвела важким поглядом, але нічого не сказала, а, підхопивши мене під руку, повела в закуток із трубами, силоміць проштовхуючи крізь присутніх, що юрмилися. Проходячи повз мадам, я мимохідь глянув на неї, але чиновниця, як і Аня, одразу ж винувато опустила очі, не сміючи навіть подивитися на мене.

 Та що ж там таке сталося з моєю П'яточкою, що всіх так верне, і під час моєї появи народ як за командою починає тупо ховати погляд, ніби підлітки, що накоїли лиха? Але, обійшовши всіх присутніх і глянувши вниз, у переплетення труб, злегка освітлених тьмяною лампочкою, я сам тільки й зміг вимовити:

 — Твою ж матір!