Частина 7

 — Ну сідай, мій друже Олександре, почувайся як удома...

 — Мені, будь ласка, чай із двома шматочками тортика!

 — Але не забувай, що ти в гостях, — додав Степанов, дивлячись, як я, розвалившись у кріслі його кабінету, підняв руку, вимагаючи десерт.

 — І що, навіть чаю не вип'ємо?

 — Знаєш, давай обійдемося. За ним треба йти в буфет, а мені, чесно кажучи, ліньки. Вчора цілий день набігався, ледве додому приплентався.

 — Так давай я сходжу!

 — І як це виглядатиме? Стороння цивільна особа ходить собі департаментом із чаєм, без супроводу. Та мені відразу три догани із занесенням впарять за таке! Ось погодився б ти стати нашим позаштатним співробітником — тоді інша справа.

 — Який же ти скнара, Степанов! Ось запрошу тебе в гості, скажу, щоб зі своїми харчами приходив.

 — Нічого страшного, у мене дружина добре готує.

 — А ще — щоб зі своїм столом і стільцями!

 — Ну це ти, братане, вже перегнув. Зараз іще скажеш, щоб і з усім кухонним начинням, разом із плитою заодно.

 — Гаразд, кажи, чого кликав, Степальмане?

 — А ось обзиватися за національною ознакою — щонайменше негарно, а до того ж не зовсім законно, — зауважив майор. — Ти мені краще скажи, коли й за яких обставин ти познайомився з громадянином Атомом?

 — Який він громадянин, він харя... Гаразд, не буду за національною ознакою, скажу коротко: скотина він і... нехороша людина.

 — Чому така реакція? Що між вами сталося?

 — Та нічого такого. Просто я його дівку поцілував — правда, ще не знаючи, що вона за сумісництвом дружина цьому типу. Ну, один із сокланів, побачивши це, зняв усе на відео й виставив у групу. Ось його тоді як накрило, так досі й не відпускає.

 — І всього-то? Якось слабо віриться... І що, більше нічого?.. Він навіть пику тобі не набив за таке?

 — Е, Степанов, ти повноваження не перевищуй! Чого відразу пику... Досить симпатичне обличчя, на відміну від твого, якого он навіть шестирічний хлопчик злякався. Я, до речі, той момент на відео зняв. Будеш обзиватися — я його твоїм підлеглим скину, нехай оцінять.

 — Я тобі скину! Я тебе зараз самого на п'ятнадцять діб запроторю в найтемнішу камеру за дискредитацію уповноваженої особи під час виконання службових обов'язків!

 — Та годі, не лякайся ти так, нічого я нікому скидати не збирався. Ти ж мені, як-не-як, а друг — хоч і скнара.

 — Та гаразд, принесу вже тобі той чай. А ти давай-но з усіма подробицями опиши вашу зустріч, причини конфлікту...

 — Та не було там ніякого конфлікту! Чисто для приколу поцілував Аеліту. Це потрапило на відео, він побачив, заревнував. Справа, до речі, була під час прориву, на місці якого я вперше так недоречно й з'явився в цьому світі. Як то кажуть, з корабля на бал. Ось після бою вони трохи погризлися й розійшлися. Я ще подумав: а з чого це він мені пи... обличчя не набив? Я б зрозумів... Звичайно, навіть чинив би опір для пристойності, скільки міг, хоча якщо брати за рівнями, то моє «міг би» тривало б недовго — до першого удару.

 Щоправда, наступного разу, коли я знову потрапив зі «спартанцями» на стіну, вони докопалися до мене. Мовляв, хтось бовкнув, що я не просто так цілував Аеліту, і ми приховуємо якусь таємницю. Ну, я й наплів їм, що в попередньому житті вона була моєю дружиною, яка після невдалих пологів упала в кому і через відмирання головного мозку практично нічого з минулого не пам'ятає. І що у нас було настільки сильне взаємне кохання, що я готовий по-новому домагатися своєї коханої, навіть якщо доведеться кинути виклик її теперішньому чоловікові! Коротше, заради сміху навішав хлопцям локшини на вуха і забув. А ось він, мабуть, сприйняв усе серйозно і вирішив по-тихому позбутися конкурента. Взяв і поплакався своїй улюбленій тещі в спідничку, щоб та, скориставшись службовим становищем, зробила моє життя в місті нестерпним.

 — Так ти, виходить, знав, що мадам суддя є матір'ю його дружини, і що такий нездоровий інтерес до твоєї особи з її боку не випадковий? — уточнив Степанов.

 — Нещодавно дізнався. Коли ходив до мадам судді на засідання ради вимагати, щоб повернула малу, бо сам не зміг знайти. Там і перетнувся з Аелітою, яка безпардонно виходила з кабінету чиновниці, а її секретарка й розповіла, хто вона така й чому має вільний доступ до високих кабінетів. Ось і склав два на два.

 — І що, мадам так і не вийшла до тебе? Чи секретарка навіть не зволила їй повідомити, боячись гніву радників?

 — Ні, я сам зайшов до них і висловив усе, що думав.

 — Брешеш? Тебе б туди не пустили.

 — Якщо я захочу, то навіть ти добровільно пустиш мене на ваше сімейне ложе.

 — Так, громадянину Еех, давайте по суті! — насупився майор.

 — А що ще? Начебто все сказав.

 — Ну, а як почали поводитися радники, коли ти зажадав свого?

 — А це що, має стосунок до нашої справи?

 — Досить важливий.

 — Мадам почала відмовлятися, а ваш безпосередній начальник — кричати, що всіх розстріляє. До речі, він не здався мені людиною, гідною очолювати такий департамент, та ще й до ради міста входити. Що ще... А, мадам Жозефіна загравала, а ось якийсь Менсон, ще той утирок, почав одразу погрожувати, нічого й нікого не соромлячись. Прямим текстом, наплювавши на те, що він нібито радник і зараз перебуває при виконанні… Коротше, гнав на мене, поки при всіх не розтягнувся на підлозі. Але так-то, чувак, судячи з усього, він прокачаний — мені б, напевно, наваляв.

 — Він входить до топ-десять найсильніших гравців континенту! А його гільдія «Первісні» — у сотню найкращих. Він би тобі не те що наваляв, він би тебе по паркету розмазав...

 — Ну, взагалі-то, там мармурова підлога. Може, й розмазав би, але втрутився головний радник і втихомирив його.

 — У головного радника язик підвішений не гірше за твій, а то й краще, кому хочеш голову задурить.

 — Та я зрозумів. Бо він і мені почав їздити по вухах: мовляв, так не можна, треба все за законом, у нашому місті всі рівні, і не тільки мені потрібна допомога. Загалом усе звелося до традиційного: «Зайди якось на тижні, допоможемо чим зможемо».