Честина 2

 — І як тобі вдається так швидко пересуватися, при цьому кульгаючи? Я ледве встигаю за тобою, — пожалілася дівчина, вже й справді злегка захекавшись.

 — Так щоб подалі від цих адептів. А то в натурі ще п’ять хвилин балаканини, і вона б взялася штани з мене знімати.

 — Ну, коли вона задирала на тобі сорочку, ти якось особливого невдоволення не виявляв.

 — Ти що, ревнуєш мене до цієї навіженої?

 — Якщо інші чоловіки кажуть, що заради такої, як я, можна і світ перевернути, а твій суджений відгукується про тебе як про якусь «кхм»… то я навіть і не знаю, як себе правильно поводити.

 — От кляті сектанти, в усі часи від них одна тільки шкода. Я так сказав, тому що, почавши говорити про тебе, раптом задумався: а як насправді охарактеризувати наші стосунки? Сімейною парою не назвеш, тому що не одружені, коханці — непристойно щодо тебе, та я і не вважаю тебе своєю коханкою, тому що люблю…

 — Що ти сказав?..

 — Співмешканка — зовсім вульгарно. Скажеш, що просто сусідка — почнуть питати, чого тоді заради простої сусідки такий кіпіш учинив. Одне слово, куди не кинь, усюди клин.

 — Так, а тепер повтори, що ти сказав одразу після слова «коханка»?

 — А що я сказав? — роблю вигляд, що силюся згадати.

 — Ну, ти згадуй, згадуй!

 — Ні дружина, ні коханка, ні співмешканка і навіть не сусідка. Начебто нічого не пропустив? .

 — Все, я з тобою не розмовляю!

 — Кхм…

 — Ах, він ще й знущається! Ну тепер тобі точно кінець, Стрілку!

 — Ай! Не треба! Туди не бий, там рана! А-я-яй, там теж болить… а ось вухо не чіпай! Не забувай, я легенда, мені ніяк не можна без вуха!

 — Зараз від тебе залишиться тільки дуже сумна легенда, прослухавши яку, дітлахи одразу почнуть плакати! Ай, відпусти мої руки, негіднику, і не смій притискатися, порося… і не цілуй…

 — Як же я сумував за тобою, моя чорноока…

 Ну от нічого не можу з собою вдіяти: як бачу цю великооку смугляночку, аж дах зносить. І таке саме відбувається, коли поруч мініатюрна Анька — варто тільки глянути в її сині очі, і та ж історія. І як тут вибрати одну із двох, а рано чи пізно вибирати доведеться, що я тоді буду робити?.. Якщо чесно, то в бою набагато легше: там є ворог і є ти, а далі — хто кого. А тут начебто і ворогів немає, навіть навпаки, одна суцільна любов, але від того, як надалі розвиватимуться події, у мене мороз по шкірі.

 Ну а поки, як і передбачалося, вдосталь націлувавшись у тіні розлогого дерева, а потім для профілактики отримавши легенького потиличника, я зловив вільний екіпаж, і ми нарешті поїхали додому. Щоправда, дорогою зробивши три зупинки. Під час першої я забіг до квіткового магазину і купив дівчині розкішний букет. Це, звичайно, треба було зробити ще при виході з в’язниці, але, по-перше, я дуже поспішав, а по-друге, Аня й так образилася на мене, а побачивши, як я купую Сама́ї квіти, зовсім би озвіріла. Ще й тому, що їй-то я так жодного разу квітів і не подарував — недотепа. (В обов'язковому порядку не забути купити Ані квіти, можна навіть розщедритися і на троянди).

 На другій зупинці ми в продуктовій крамничці закупилися продуктами, не забувши прихопити пляшечку вина — не заради свята, яке без дівчат і немислиме, а щоб хоч трохи розслабитися. А на третій зупинці, як я й згадував, забіг у невелике кафе, де замовив із собою на винос кілька порцій різноманітної їжі, щоб увечері без жодної кухонної метушні сісти та спокійно повечеряти. Їжу я взяв прямо з тарілками, за що окремо заплатив, — нічого, вдома знадобиться, у мене й так дві тарілки на чотирьох. Тільки після цього ми, більше не смикаючи візника через дрібниці, змогли вирушити додому.

 Приїхали, вивантажилися, тихо-спокійно піднялися на ґанок, відчинили вхідні двері. Опинившись у передпокої, де панувала цілковита тиша, ми, за звичкою, призупинилися: а чи не вилетить зараз зі своєї квартири наша огрядна господиня і не кинеться радісно обійматися? Та навіть із-за дверей тітоньки Поллі не долинало ні звуку, як і зверху. Стало якось незвично й сумно, ніби до чужого дому прийшли. Піднявшись рипучими сходами, зайшли до своїх апартаментів, пройшли на кухню та посідали за стіл, попередньо виклавши на нього покупки.

 — Треба штори на вікна купити, і скатертину на стіл, — порушила Сама́я тишу, оглядаючи приміщення.

 — Коли знову опинимося всі разом, зберемося, причепуримося і дружним галасливим натовпом поїдемо на ринок, — підтримав я розмову.

 — Ти обов'язково вдягнеш свій костюм, в якому ми фотографувалися і в якому маєш такий представницький та харизматичний вигляд…

 — Ні-ні, костюма більше немає, я його трохи попсував і довелося викинути.

 — Як викинути? Може, там можна було десь зашити, десь латочку поставити…

 — Е-е, там з кінцями.

 — Так, зараз я у ванну, потім ти, а потім ми сядемо, повечеряємо, і ти мені про все детально розповіш, що з тобою сталося від часу нашого останнього розставання.

 Так і зробили. Тільки поки милася Сама́я, а потім я, на вулиці стало сутеніти, і в мене в животі заграв цілий симфонічний оркестр. Так що особливої розмови за вечерею не вийшло. Я їв у три горла, змітаючи все підряд, як пилосос, і, здавалося, не зможу насититися. Видно, організм ішов на поправку, й йому було потрібно багато матеріалу та енергії для відновлення пошкоджень. Дівчина, напевно, теж виголодніла на казенних харчах, тому налягала на їжу із завидним апетитом, тільки, на відміну від мене, робила це акуратно, користуючись ножем та виделкою, ще й ретельно пережовуючи їжу.

 Нарешті, наївшись до відвалу і відкинувшись на спинку стільця, я вже хотів було смачно відригнути, але вчасно згадав, що Сама́я вже вдома, і через силу придушив у собі природний позив. Посидівши так з хвилину та подивившись, як вже теж поївши, Сама́я збирає зі столу посуд, взявся їй допомагати. Навівши лад на нашому «п'ятачку», відкрив пляшку з вином. І, розливши напій по фужерах, ми нарешті взялися розповідати один одному про свої пригоди.